63 Глава «Кохання»

Женя

Ян потягнувся рукою в кишеню штанів, витягуючи оксамитову коробочку. Він відкрив її, трохи зам'явшись, тому що букет трохи заважав.

Він відкрив і простягнув цю коробочку до мене — в ній була каблучка у формі троянди.

— Яне, я...

— Будь ласка, вислухай мене, кохана, — я подивилася йому в очі, непомітно стисла руку в кулак і змусила себе стояти на місці, не зриваючись звідти від паніки, яка билася в мені, як загнане звірятко.
— Женю, можливо, для тебе це швидко, і, скоріш за все, так і є. Але нещодавно я зрозумів, що хочу, аби ми не розставалися після кожної нашої зустрічі. Я відчуваю, що ти моя людина.
Я тебе дуже сильно кохаю.
Може, ти не помітила, але ти вже частина нашої сім'ї з Ванею, — його голос трохи здригнувся, але він продовжив:
— Я сумую кожного разу, як залишаю тебе... Переживаю, чи з тобою все добре. Чекаю кожної зустрічі. Обожнюю, коли ми разом готуємо, щось робимо на твоїй роботі, проводимо час разом, і не важливо, що саме. — Паніка всередині мене тільки наростала. Не думаючи, я зробила крок назад. Ян простежив за моїм рухом, але продовжив: — Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною, другою частиною мене...

Іще один крок назад. Дрож посилилися. Мені важко було зосередитися на очах Яна. Я не могла сфокусуватися. Я похитала головою.

Перед очима постали злі очі батька і очі мами, які були наповнені любові. Сліпої любові.

Кадри змішувалися і виходили на передній план то одні, то інші. Мама, яка обіймає тата. І тато, який з ненавистю дивиться на мене і показує на двері, щоб я пішла геть... Я струснула головою.

Спогад

— Мам...

— Женю, тобі потрібно поїхати звідси.

— Мам, давай поїдемо разом.

— Ні. Я не можу його залишити.

— Але чому, мам?

— Він мене любить.

— І ненавидить мене...

Ні, ні, будь ласка, я не хочу це згадувати! Я струснула іще раз головою, розвернулася і ступила в напрямку дому.

Ян наздогнав мене і впіймав за руку. Я повернулася до нього.

— Яне, я іще зовсім не готова і не можу сказати тобі «так».

— Гаразд.

— Що? — розгублено запитала я.

— Я зрозумів тебе. І поважаю твою відповідь.

— Ти не сердишся?

— Скажу чесно: я б дуже зрадів, якби ти погодилася і ми б відразу одружилися, але я також знав, що ти можеш відмовити мені.

— Ти так просто говориш про це?

— Так, мені трохи неприємно, але я не хочу, щоб ти втікала від мене. Давай вирішувати наші проблеми разом.

— Ти приготував це все... — показала я на лампочки, на свічки, — а я все зіпсувала...

— Ти нічого не зіпсувала. Лампочки я поставив тому, що тобі вони сподобалися раніше. А свічки — це взагалі дрібниці. До речі, ми можемо влаштувати романтичну вечерю. Тобто побачення при свічках, — відповів він, посміхаючись мені.

Я важко видихнула, опускаючи напружені плечі. Ян відпустив мою руку. Я подивилась йому в очі.

— Яне, чим я тебе заслужила? — спитала я.

— Любов не заслуговують, вона або є, або її немає, Женю, — сказав він як само собою зрозуміле.

— Ти на все відповідь маєш? — спитала я, зробивши крок до нього впритул і кладучи свою руку на його щоку, дивлячись йому у вічі.

— Я ретельно готуюся, — відповів він, потираючи свою щоку об мою руку і трохи заплющуючи очі.

— Я хочу зробити щось шалене, Яне, ти не проти?

— Кохана, все, що захочеш...

Він не встиг договорити, як я притислася своїми губами до його губ. Серце билося навмання.

Я заплющила очі на мить, а потім відсторонилася. Ян дивився на мене не кліпаючи.

«Я в шоці», — промовив мій реаліст, упускаючи книжку з рук.

Ян поклав одну руку мені на потилицю, а іншу — на спину і, притягуючи до себе, притисся своїми губами до моїх. Я заплющила очі й віддалася моменту.

Ян був дуже ніжний. Він відсторонився, дивлячись мені в очі, й посміхнувся.

— Я не сподівався на такий великий подарунок.

У мене навіть вуха палахкотіли, не кажучи вже про щоки.

Я потягнулася до його вуха і промовила ледве чутно:

— Це мій перший поцілунок, — бентежно промовила я.

— Я шалено радий, що він дістався саме мені, — задоволено промовив він мені на вухо і пригорнув до себе, обіймаючи. Я зарилася в нього між шиєю і плечем, посміхаючись.

Чи можна бути іще щасливішою? Сумніваюся...

Ми зайшли в дім, а там, виявляється, все було готове — їжа і все решта.

І ми винесли стіл на подвір'я, де свічки. Розклали все і сіли їсти, тільки Ян мені стільчик біля себе поставив, а не навпроти. Щоб годувати з ложечки іноді. Я обурювалася, але на нього це не діяло.

— Де Ваня?

— Боря повіз його до нашого дому. Емі з ним буде, вона теж поїхала.

— Емі, так-так. Вона мене водила за ніс цілий день! То змусила чекати, поки міряла мільйон
нарядів, то їсти їй дуже хотілося, — бурчала я.

— Не сердься, це я її попросив, щоб вона допомогла мені тебе відволікти.

— Яне!

— Що?

— Ти точно не сердишся за сьогодні?

— Серджуся, але ти можеш спокутувати провину.

— Як?

Він витягнув із кишені штанів коробочку з каблучкою. Внутрішньо я насторожилася, дивлячись то на нього, то на коробочку.
Ян узяв мою руку і вклав коробочку мені в долоню.

— Яне, я...

— Кохана, залиш її в себе, і коли будеш готова, одягни її. Тоді я зрозумію, що ти згодна стати моєю дружиною.

Я думала і не знайшла причини відмовлятися.

— А якщо це займе багато часу?

— Я почекаю...

Коли ми поїли, то я вмостилася на плечі Яна, прихиливши туди голову і розглядаючи ці красиві лампочки.

— Яне, це настільки гарно, я не можу передати словами. Я дуже тобі вдячна. Я мріяла про такі дуже давно.

— Будь ласка. Ти кажи частіше, що тобі хочеться і подобається, і я втілюватиму всі твої мрії.

«Ти моя найбільша мрія...» — промайнули слова в голові, які я іще не готова була сказати.

— Прямо всі?

— Всі, які зможу.

— Я запам'ятаю на майбутнє... — промовила я, посміхаючись кутиками губ.