62 Глава «Дивно»

Женя

Минуло два тижні.

— Як тобі, Женю? — спитала Емі, показуючи чергову сукню.

— Вони всі красиві і тобі дуже личать. Може, ти вибереш якусь і ми вже підемо?

— Ні. У мене іще пару суконь залишилося, щоб я переміряла.

Вона зайшла знову в примірочную, а я закотила очі, дивлячись на годинник.

Я взагалі не розуміла, що з нею. Причепилася з тим, щоб я провела з нею день. Тиснула на мою нервову систему тим, що немає з ким піти.

Ваню теж не взяла, хоча я за ним скучила. Він би скрасив моє очікування, або, може, ми б з ним втекли від Емі та її примірок.

«А чому ми не можемо самі втекти бодай кудись?» — спитав мій реаліст, який засинав від нудьги.

Я подумала трохи, подивилася на всі боки і побачила навпроти теж магазинчик. Захотілося зайти.

Недовго думаючи, я сказала консультанту, щоб вона передала Емі, що я пішла в інший магазин. Я їй подякувала і пішла собі.

Я проходила по магазину і дивилася, що Вані підійшло б. Взяла йому пару футболок, джинси і красиву білу сорочку. Захотілося просто.

«Ну так, просто захотілося...» — промовив реаліст, явно не вірячи моїм поясненням.

Вийшовши, я побачила відділ із чоловічим одягом. На вітрині стояв манекен, який був одягнений в красивий костюм: чорний піджак, чорні штани, напівприталені, червона сорочка, а в кишеньці піджака — червона хустинка. Я залипла на вітрині, уявляючи, як би цей костюм підійшов Яну.

— Замріялася? — промовила Емі, стаючи збоку.

Я здригнулася.

— Ти можеш не підкрадатися?

— Чому ти мене залишила там?

— Мені було нудно. Я вирішила, що ти так швидше визначишся. І я була, як бачиш, права.

— Куди ти ходила?

— Дещо купила.

— Дитячі речі? Ваневі? — спитала вона, заглядаючи в мій пакет.

Я подивилася на неї з обуренням, навіть брову підняла, щоб вона зрозуміла масштаб мого невдоволення. Але її не пройняло. Вона подивись на вітрину і посміхнулась.

— Що смієшся?

— Думаю, що Яну б підійшло. Ти ж для нього дивишся на цей костюм?

— Може, для нього, а може, й ні.

— Ну-ну... Так що, заходимо чи ні? — показала вона на двері у відділ.

— Ні, пішли звідси.

«Але Яну б підійшло... А може, ми все ж візьмемо? Можемо йому пізніше подарувати», — умовляв реаліст.

— Ти точно не хочеш його купити? А якщо його хтось інший купить?
Дражнила мене Емі.

Я думала: а взагалі навіщо мені цей костюм йому купувати, подумає іще щось собі...

«Я казав, що ти боягузка?» — промовив мій реаліст.

Куплю йому краще щось інше...

— Пішли геть.

Ми прийшли до машини, але Емі сказала, що забула щось купити, і просила почекати її.

Я сіла на переднє сидіння і стала чекати, а потім вирішила зателефонувати Яну. Але він не взяв слухавку. Може, він зайнятий.

Дивно, завжди бере трубку, а сьогодні чомусь ні. Потім я зателефонувала Вані, але він також не взяв. Щось я починала нервувати.

Через пару хвилин Емі прийшла, поставила свої пакети в багажник і сіла за кермо.

— Що з тобою?

— Ян і Ваня не беруть слухавку. Я хвилююся.

— Я говорила з Яном тільки недавно. В них усе добре.

— А чому від мене не взяли?

— Він і зі мною недовго поговорив, вони чимось там зайняті.

— Чим?

— Не сказав, — промовляючи ці слова, вона відвернулася.

— Ти мені правду кажеш?

— Звісно.

— Ладно, поїхали додому.

— Ні.

— Що значить «ні»?

— Я жуть як хочу їсти. Спочатку поїдемо поїсти до Борі з Любою, а потім уже додому.

— Давай я тобі щось удома приготую?

— Ні, хочу в кафе.

— Ти якась сьогодні дивна, — промовила я, не розуміючи, чому вона така вперта сьогодні.

— А може, я просто хочу, щоб ти скоріше прийняла мою пропозицію про дружбу? — посміхаючись, сказала вона і рушила.

Я подивилась на неї з відчуттям, що мене дурять.

— А тобі не здається, що це зазвичай роблять інакше?

— І як?

— Ну не знаю, але точно не маринують людину очікуванням, поки ти вибереш сто і одну сукню.

Вона засміялася вголос.

— Я врахую на майбутнє.

Я зітхнула. Ну ладно, подивимося, що з цього вийде. По-любому я зрозумію, що вона від мене хоче, рано чи пізно.

А поки що я вирішила подражнити її за стільки витрачених сьогодні моїх нервових клітин.

— А куди ти так вибирала сьогодні сукню? Що, ботанік запросив на побачення?

— В нього є ім'я. Чому ви з Яном так його називаєте?

— Мені просто так подобається. Так що, побачення?

— Ні.

— Ну-ну, я тобі так і повірила.

— Можеш не вірити.

— Та жовта сукня — просто ульот, одягни її, — посміхаючись, сказала я.

Вона не відповіла нічого, тільки подивилася на мене.

Коли ми приїхали в кафе, то вибрали той самий столик біля вікна, що й тоді, коли я вперше була тут.
Люба, дружина Борі, привітала нас і взяла замовлення.

Потім, принісши замовлення, вона сіла біля нас.

— Ти сьогодні сама, Любо? — спитала я.

— Так. Борі потрібно було від'їхати.

Люба подивилася на Емі, потім на мене. А я спостерігала за ними. Щось тут нечисто. Я взяла черговий шматочок піци.

«Якісь вони всі дивні сьогодні», — промовив мій реаліст, переодягнувшись у Шерлока Голмса.

— Женю, як твоя робота з деревом?

— Прекрасно. Працюю з дядьком Петьою, він мене вчить. Навіть дозволяє самій брати деякі замовлення.

— Я рада за тебе. Слухай, ми з Борьою радилися і хотіли б, щоб ти нам дещо зробила сюди в кафе, і полицю для книг мені в наш дім.

— Я залюбки, якщо ви мені довіряєте.

— Ян мені показував твої роботи, і мені дуже сподобалося.

— Показував?

— Так. Ти б бачила, як він гордо розповідав про те, як ти працюєш.

Я відчула тепло.

— В неї навіть вуха почервоніли, — промовила Емі.

Я подивилася на неї:

— А без коментарів прямо ніяк?

І вона показала мені язика. А Люба почала сміятися з нас.

— Дівчата, бачили б ви себе збоку.

— То вона! Сьогодні цілий день щось від мене хоче. Ти уявляєш, я дві години сиділа і дивилася, поки вона то заходила в примірочну, то виходила. Вона майже переміряла весь магазин! І чим це не катування? Я тільки не зрозуміла, за що мені дісталося, — бурчала я.