61 Глава «Лист»

Женя

— Я на пару хвилин. Тільки заправлюся.

— Гаразд.

Ян вийшов і пішов на касу заплатити за бензин, а ми з Ванею залишилися чекати в машині. Ваня сидів упритул до мене, навіть сперся.

— Ти втомився, рибалко? — спитала я, гладячи його по голові.

— Я тепер рибалка?

— Звісно.

— Ти сьогодні наловив нам рибки дуже багато.

— Але ви мені допомагали.

— І це нормально. Навчишся, потім будеш сам ловити.

— А хто тебе навчив?

— Я сама, Ваню, — відповіла я, згадуючи, як просилася зі своїми братами, але вони ніколи мене не брали, і коли я вже виросла й заробила свої перші гроші, купила собі вудку.

— Сама?

— Так, — відповіла я і посміхнулась йому, цілуючи його в лоб.

— Я тебе люблю, Женю, — промовив він, обіймаючи мене.

Я заплющила очі й пригорнула його до себе.

— А я тебе як люблю!

Так хотілося захистити його від усього.

Дати всю любов, яка збиралася в мені й не мала виходу роками. Але мені страшно... Страшно відпустити себе.

Так само і з Яном — я наче неусвідомлено контролюю свої почуття.

Я подивилася у вікно і побачила кафе, яке було на заправці. Всередині — столики, стільці, серветки на столах, барна стійка і багато-багато жовтих лампочок.

Від цього світла віяло теплом. Я задивилась і почула, як зачинилися дверцята в машині, я навіть здригнулася.

— На що ти так задивилася? Хочеш поїсти?

Я посміхнулася.

— Ми лише годину тому їли, Яне.

— Тоді що ти там побачила?

— Бачиш ті лампочки в кафе? — показала я пальцем.

— Бачу.

— От на них я і задивилася. Красиві.

— Тобі сподобалися?

— Так.

— А ти б такі хотіла мати у себе вдома?

— Так, було б гарно, — промовила я без жодної задньої думки, дивлячись на лампочки. —
Ваню, а тобі подобається?

— Ага, — відповів він, нахиляючись до вікна й спираючись на мої коліна, щоб подивитися ближче.

Я провела по його носику, спостерігаючи, як він морщиться.

— Женю!

Я почала сміятися вголос, Ян перехопив мій погляд у дзеркалі. Дивлячись на мене, він і сам почав сміятися.

Так ми і приїхали до мене додому.

Коли ми вже підійшли до дверей, Ян щось згадав і повернувся в машину.

Повернувшись, він простягнув мені листа.

— Що це? Ти мені вирішив писати любовні листи?

— Це від Олени.

Я дивилась то на нього, то на Ваню, пригадуючи, хто це.

— Це моя бабуся, Женю!

— А-а-а, згадала.

Це була бабуся Вані по лінії мами. Ми з нею зустрічалися якось раз у Яна вдома.

— І що там?

Ян знизав плечима. Ми зайшли в дім. Ваня відразу знайшов Джессі і почав з нею гратися, а я поставила воду на чай, щоб закипіла.

Я сіла на стільчик за столом на кухні, і Ян сів поруч. Я відкрила лист, відчуваючи, що руки трохи тремтять.

Коли я розгорнула його, то побачила перші рядки.

Лист

«Я не знаю, чому пишу цей лист тобі, Женю, але я відчуваю, що мені потрібно це.

Спочатку я б хотіла вибачитися перед тобою за ту першу нашу зустріч. Я тоді була в не найкращому стані, і мені соромно за себе.

Тоді я жила наче в темряві, в якій не бачила сенсу до життя. І я знайшла порятунок у спиртному.
Знаєш, це наче знеболювальне — тимчасово позбавляє болю і допомагає забутися, але чим далі, тим тільки гірше.

Я в якусь мить думала, що дійшла до краю, але потім ти сказала мені дуже важливі слова, які не виходили з моєї голови.

Моя Віка дуже сильно б засмутилася, якби побачила, до чого я дійшла. І іще ти сказала, що потрібно жити.
Я довго думала, що є у моєму житті, заради чого варто жити. І ти була права — є багато чого.

І знаєш, не так давно я проїжджала повз інтернат і вирішила удочерити дівчинку.

Подарувати свою любов комусь і допомогти тому, хто цього потребує.

Я хочу тобі дуже подякувати за все, що ти мені сказала. Я тепер справді хочу жити.

Я познайомилася з однією дівчинкою і хочу її удочерити.

Я повністю перестала вживати алкоголь. І я зрозуміла найголовніше, що ти хотіла до мене донести тоді.
Алкоголь маскує проблему, але не вирішує її...

Дочитавши лист, я посміхнулася, відчуваючи полегшення.

Ян приобняв мене, сидячи поруч. Я поклала голову йому на плече.

— Я дуже рада за неї.

— Це все завдяки тобі.

— Насправді, Яне, це вона сама все зробила, тому що якщо людина не хоче змінитися, твої слова або дії нічим не можуть допомогти.

— Але вона ж сама сказала, що ти їй допомогла.

— Так. Тому що, скоріш за все, їй і самій уже набридло так жити і їй потрібен був поштовх і навіть дозвіл. Тому що вона заборонила собі жити.

— Вона справді змінилася, я помітив це, коли привозив до неї Ваню і залишався з ним там.

— Скоро вона буде дуже зайнята, — промовила я з посмішкою, показуючи їму лист.

— Так. Вона буде мати іще одну доньку. Ти, Женю, диво.

— Тобто?

— До чого б ти не торкнулася, воно наче оживає.

— Хоч би твої слова були правдою, Яне... — відповіла я, піднімаючись зі стільця і прямуючи до чайника.

Я розставила кухлі, насипала в них чаю і залила водою. А Ян спостерігав за мною.

— З часом ти в це повіриш, — сказав він.

Я подивилась на нього і нічого не відповіла. Я розуміла, чому він так каже, але я також пам'ятаю минуле. Що я пережила.

І хоч тепер я рідше згадувала біль, який пережила, це зовсім не означає, що він зник.

Я учуся іншому життю, іншим стосункам, любові, хоч це не дуже просто дається. Іноді мені сняться спогади. І я можу зависати у своєму гаражі годинами.

Іноді мені хочеться закритися і сховатися, як колись у дитинстві...

Ми попили чай із смаколиками, і хлопці почали збиратися додому, тому що вже було досить пізно. Я провела їх до машини.