53 Глава. «Не забирай це відчуття...»

Женя

Сон

Я почула кроки по підлозі і заплющила очі, сильніше стиснувши простирадло в руці.

«Тільки не сюди. Будь ласка, хай він іде не сюди, а до братів...»

— Женю! — почула я голос батька, який вдарив пару разів у мої двері. — Ти знов зачинилася, негіднице? Виходь! — сказав він, вдаряючи сильніше у двері.

Я накрила себе ковдрою і, притиснувшись до стіни, сказала собі: «Женю, потерпи іще трошки, от-от мама прийде і заспокоїть його».

— ЖЕНЮ, неслухняне дівчисько...

Мене потряхувало знатно, і я стиснулася в клубочок іще сильніше...

— Женю, будь ласка, прокинься, — дійшов до моєї свідомості голос Яна.

Я різко встала зі стільця і ледве не перекинула його, дивлячись на Яна, наче не впізнаючи його.

— Женю, спокійно, — промовив він, піднімаючи руки. — Ваня, — кивнув мені він на ліжко. Я подивилася в той бік, важко дихаючи.

Ваня мирно спав на ліжку. І я згадала, де знаходжуся і чому.

Я важко видихнула, знов сідаючи на стілець, який був біля ліжка. Я поклала лікті на ноги і закрила обличчя долонями.
Серце калатало.

— Вибач, Ян, — сказала я трохи часу потому.

— Поганий сон? — спитав він, сідаючи біля мене на підлогу.

— Так, — утомлено промовила я.

— Якщо б я міг, то забрав би ці сни собі, щоб ти не мучилася.

Я хмикнула.

— Не впевнена, що я б цього хотіла, — промовила я, піднімаючи голову і повертаючись до нього.

— Чому?

— Не в моєму характері перекладати свої проблеми на інших. Навіть якщо твої плечі і дуже широкі, — спробувала я пожартувати.

Він відповів мені усмішкою, подивившись на мене.

— Ооо, та ти мене розглядала, — підтримав він мене.

— Тілько це і роблю, — саркастично відповіла я.

— Я радий. Тобі можна мене розглядати і любуватися також, — сказав він грайливо.

Я посміхнулася і трохи штовхнула його в плече. А він поклав свою голову мені на руку.

— Ян? — уже серйозніше сказала я.

— Можна мені трохи так спертися на тебе? Зовсім трохи. Я всю ніч був за кермом.

І я згадала про Емі. Я ж зовсім забула через цей сон.

— Як Емі? Де вона?

— Я відвів її в гостьову кімнату, де вона завжди і спить.

— Я піду до неї...

— Посиди зі мною трохи.

— Але вона...

— Нехай побуде трохи на самоті. Їй це потрібно.

— Думаєш?

— Так. Вона всю дорогу практично мовчала. Кожне слово потрібно було витягувати кліщами.
— Вона налякана?

— Чесно? Я навіть не знаю. Виглядає зовсім відчужено.

— Це захист. Скоріш за все, вона не просто налякалася, а в жаху. Але ти правий, нехай трохи побуде на самоті, але ненадовго, тому що такий стан дуже небезпечний.

— Так, уже щось подібне було тоді...

Я слухала його і дивилася, як його голова покоїлася на моїй руці. Я протягнула руку, не розуміючи, що я хочу зробити.

Рука зависла в пару сантиметрах від його голови.

— Ти скучила за мною? — спитав він, поки я намагалася зрозуміти, що відбувається зі мною.
— Скоріш за все, ти навіть не помітила того, що я був відсутній, поки займалась Ванею і дуже переживала за нього... — розмірковував він.

Я посміхнулася і поклала руку на його голову. Спочатку він завмер, не рухаючись, але потім підняв голову, обертаючись до мене.

Я опустила руку на його обличчя, проводячи великим пальцем по його брові. Він дивився на мене, але нічого не говорив, скоріш за все, боячись сполохати мене.

Я подивилась йому в очі і промовила:

— Я теж скучила, Ян... — тихо промовила до нього. — І так, я помітила, що тебе не було. «Останнім часом ти взагалі не покидаєш моїх думок», — договорила я подумки. — Я переживала не тільки за Ваню... і рада, що ви повернулися, — сказавши це, я відсторонилася, встаючи.

«Боягузка», — промовив збентежений реаліст.

Я взяла градусник і обережно поставила його Ваневі. Коли я витягла, то зітхнула з полегшенням: 36,4. Я поправила ковдру на Ваневі, вкриваючи його, щоб йому не було холодно.

— Немає гарячки, — сказав я, подивившись на Яна, який так і сидів на підлозі, тихо спостерігаючи за моїми діями.

— Ти дуже погана.

— Так, і я тобі про це казала, — награно серйозним тоном промовила я.

— Знущаєшся з мене?

— Ну, може, зовсім трохи, — усміхаючись кутиками губ, сказала я.

Він дивився на мене, а потім встав і підійшов до мене.

Я не встигла зреагувати, як він уже був біля мене і, взявши мою ліву руку, поклав її собі на серце.

Я спробувала забрати, але він не дозволив, притискаючи сильніше, хоча й не роблячи боляче.

— Відчуй, що ти робиш зі мною, — промовив він, дивлячись у мої очі, наче заглядаючи в саму душу.

ТУК... ТУК... ТУК... ТУК... ТУК... — я відчула, як об мою руку б'ються ці звуки, і почервоніла.

— Я більше так не буду робити, — пішла я на попятну, відводячи очі.

— Ти не зрозуміла. Я не проти цього, навпаки, мені дуже приємно.

— Тоді що?

— Не забирай це відчуття так швидко.

«Так, якщо ми продовжимо, у нього взагалі буде тахікардія і потрібно буде швидку викликати», — резонно замітив мій реаліст, починаючий лікар у душі.

— І що, потім тебе хто буде відкачувати? — спробувала я перевести все в жарт, забираючи руку.

— Ну, а що, я не проти штучного дихання.

Я підняла брови.

«Повільніше, а то я не встигаю за вами двома. Взагалі, як ми дійшли до цього?» — метушився реаліст.

— Віддам перевагу не доводити до цього, — промовила я, потираючи шию.

Я підійшла до дверей, відкриваючи їх. — Де в тебе аптечка?

— Ходімо, покажу, — сказав він, як ні в чому не бувало. Проходячи повз мене, він легко зачепив мене своїм плечем.

Я хмикнула.

Коли Ян мені дав аптечку, я направилася до Емі, а Ян слідом ішов за мною, просто крок у крок.
Я обернулася і подивилася на нього, піднімаючи брови і хитаючи головою, а він тільки руками розвів, ледь стримуючи усмішку.

Я ж усе бачила.

Коли ми підійшли до дверей, я відчула, як по мені пройшовся холодок.