52 Глава. «Ти боїшся?»

Женя

— Женю! — прокричав Ваня, підбігаючи до мене, коли я зайшла в дім.

Я опустилася на одне коліно, опускаючи сумку на підлогу. Розкривши руки, я спіймала його.

«Нам раді...» — промовив мій реаліст, ніжачись в обіймах Вані.

Я відчула, уже знайомий запах. Скоріш за все, це дитячий шампунь.

Я погладила його по спині.

— Хто тут захворів? — спитала я, відстороняючись.

— Це я. Я не хотів, це само вийшло, — промовив він, знизуючи плечима.

Я посміхнулася і протягнула руку, перевіряючи лоб, як мама перевіряла мені в дитинстві.

Лоб був досить гарячий.

— В тебе гарячка.

— Так, у мене гарячка 38,1, а була 39. Вже досить упала. Тьотя Наташа мені перевіряла, — сказав Ваня і, обертаючись у моїх руках, показав на неї. Вона стояла і спостерігала за нами.

Невисока жіночка і дуже красива. Значно старша за мене. Чорне коротке волосся до плечей. Вона мені посміхнулася і пішла в наш бік.

Підійшовши, вона протягнула руку.

Підвівшись, я також простягнула руку, потискаючи її.

— Я Наташа, їхня сусідка і мама друга Вані, Міші. Мені приємно з вами познайомитися.

— Женя. Мені також приємно познайомитися, — сказала я, тепло посміхаючись. — Дякую, що побули з Ванею.

— Немає за що дякувати, я ж побула то всього нічого.

— Але ви дуже допомогли. Я вам дуже вдячна. Ваню?

Він на мене озирнувся, а потім повернувся до Наташі:

— Дуже дякую, тьотю Наташо, що побули зі мною, поки Женя не прийшла.

— Молодець, — промовила я, потискуючи його плече.

Наташа подивилась спочатку на Ваню, а потім на мене.

— Ви красива.

— Дякую. Це саме я можу сказати і про вас.

— Дякую.

— Ну що ж, я піду вже, а то мої четверо абормотів там такого натворять.

— У вас четверо діток?

— Так, двоє дівчат і два хлопці.

— Мішка не їхній, — почула я голос Вані.

Очі Наташі забігали. Вона трохи почервоніла і стисла руку в кулак.

Я дивилась на Наташу, не говорячи нічого.

— Мішку ми взяли з інтернату, — тихіше промовила вона.

Відвівши очі від Наташі, я присіла на одне коліно біля Вані, подивившись йому в очі.

— Чому ж ти думаєш, що він не їхній? — спитала я в нього.

— Тьотя Наташа його не народжувала, — сказав він, наче слова не були його і він десь їх почув.

— Але батьками стають не тільки тоді, коли народжують.

— А це як?

— Ваню, буває так, що хтось дуже хоче діточок, але з якихось причин не може їх мати. І якраз такі люди можуть взяти діток з інтернату і подарувати їм сім'ю.

— Але в тьоті Наташі були вже дітки.

— І це теж нормально. Як ти вважаєш, тьотя Наташа любить Мішку?

— Так, любить.

— А чи вона ставиться по-різному до своїх діток і Мішки?

Він задумався, а потім похитав головою з боку в бік.

— Бачиш. Це і є головне. Вони подарували йому сім'ю, і вони люблять його. І, до речі, він уже їхній, — сказала я, посміхаючись.

— Але Мішка думає, що він не їхній. І з нього в школі насміхаються через це.

Я подивилася на Наташу, яка явно про це не знала.

— А ти?

— Я його захищаю! — промовив він, випнувши груди.

Я посміхнулася і доторкнулася своїм лобом до його. Він також посміхнувся.

— Ти в мене зовсім уже дорослий.

— Так.

Я побачила, як Наташа йде до виходу.

Я сказала Вані, щоб почекав мене, поки я проведу Наташу, він кивнув і всівся на диван, а я пішла слідом за Наташею.

— Вибачте за те, що Ваня сказав, — промовила я, наздоганяючи її.

— Він нічого такого не сказав, — задумливо відповіла вона.

— Ви не знали, що в школі його ображають, так? — констатувала я факт.

— Не знала, і він нічого мені не казав. Іноді не дуже хотів іти в школу, але я не подумала, що щось не так, тому що мої старші іще частіше не хочуть іти до школи.

— Розумію. Але це навіть не щось дивне. Це геть і поруч: хоч в школі, хоч на роботі.

— Я повинна була помітити.

— Ви в цьому не винні, але тепер, коли ви це знаєте, вам потрібно щось із цим робити.

— Так. Я скажу чоловікові, і ми підемо в школу, і я постараюся поговорити з Мішею.

— Так, але дуже обережно.

— Як ви вважаєте, чому він думає, що він не наш? Ми ж його дуже любимо.

— Думаю, навряд чи справа у вас. Ви давно його взяли?

— Уже 3 роки.

— Це відносно невеликий строк. Іноді страхи, які в нас живуть, навіть любов'ю важко викорінюються. Просто дайте йому більше часу. І іще подивіться за тим, щоб ваші діти його не ображали.

— Та ні, мої діти нічого такого не роблять.

— Просто поспостерігайте, іноді діти можуть ображати іншого, коли батьків немає... — сказала я серйозно.

— Добре.

— Іще одне питання можна?

— Так, звісно.

— Чому ви його взяли, якщо у вас вже були діти? Якщо питання дуже особисте, можете не відповідати.

— Знаєте...

— Можна на «ти».

— Знаєш, я випадково його побачила, коли ми з моїм чоловіком проїжджали повз інтернат, — сказала вона, і на її обличчі з'явилася посмішка. — А потім він упав і сильно побив коліна, — її обличчя спотворилося, наче згадувати це їй було боляче, — але він не плакав, а просто сидів на землі. Я свого чоловіка попросила зупинитися, і після того, як я підійшла до нього, я не змогла його забути, і ми його всиновили.

— У тебе дуже велике серце, Наташо. Я рада за Мішку, що в нього така мама.

— Насправді це мені пощастило, він радує моє серце.

— Знайоме відчуття, — промовила я і подивилася на дім.

— Розумію, — сказала вона, посміхаючись, — він усі вуха мені прозижжав про тебе.

Я подивилася на неї.

— Ти не боялася взяти Мішку? Це ж велика відповідальність.

— Боялася, але залишити його там було іще страшніше, Женю.

— Один страх витіснив інший?

— Думаю, тут немає точної відповіді... Ти боїшся?

Я подивилась їй в очі.

— Дуже.

— Значить, ти будеш прекрасною мамою для Вані, — сказала вона, тепло посміхаючись, і, розвернувшись, пішла геть, залишаючи мене саму й не давши мені нічого відповісти.