51 Глава. «Я буду сумувати...»

Женя.

Минуло 3 дні.

— Так, засипаємо пельмені і через кілька хвилин суп пельменний буде готовий, — промовила я задоволено, — правда, Джессі?

Вона нявкнула на згоду.

Якраз доїдаючи, я побачила, що мені телефонує Ян. Я посміхнулася. Ми не бачились із того вечора, як я злиняла. Тільки переписка.

— Привіт, Ян.

— Привіт, Женю, як ти?

Я почула стурбований голос.

— Я добре. А ти як? Щось сталося?

— Я їду до тебе. Ти можеш мене виручити?

— Щось сталося, Ян? — спитала я, постукуючи пальцем по столу все частіше.

— Зараз я не можу тобі все розказати, але мені потрібно поїхати і забрати Емі, а Ваню я не можу залишити самого, він іще й захворів: кашель, гарячка.

— Ваня захворів? — спитала я, підвівшись із стільця.

— Так, звичайна застуда, я вже возив його у лікарню дитячу і купив усі ліки. Можеш з ним побути, поки я не повернуся? Будь ласка, Женю.

— Навіть якщо б ти не попросив, я б пішла. Ти через скільки будеш?

— Десь через 10 хвилин буду вже у тебе.

— Ян, а на скільки треба залишитися з ним, це займе більше, ніж день? Мені потрібно знати, скільки речей взяти із собою.

— Візьми на всякий випадок трохи побільше, якщо б щось сталося. Я не впевнений, як скоро повернуся.

— Добре, я буду готова.

— Женю?

— Що, Ян?

— Я дуже тобі вдячний за допомогу... — промовив він з теплом в голосі.

— Але я іще нічого не зробила.

— Ти робиш дуже багато для нас із Ванею.

— Я... ладно, я кладу трубку, мені потрібно збиратися.

— Добре, Женю.

Збивши виклик, я подивилася на телефон у своїй руці, який трохи трясся через руку.

«Страшно уявити, що буде, якщо станеться щось серйозніше, Женю. Ти ж наче не була таким панікером раніше, хоча, якщо згадати, то було щось подібне...» — ділився думками мій реаліст.

«Перестань, я не хочу цього чути...» — відмахнулась від спогадів.

Тепер не час думати про минуле.

Я пішла швиденько і зібрала трохи речей у свою невелику дорожню сумочку, а також взяла подаруночок для Вані, який купила вчора. Це олівці різні, а також фарби.

Він любить у мене малювати.

А іще я взяла кубик, який для нього зробила із дерева у вигляді брелка, на кубику різні циферки і маленьке сердечко.

Я вчора багато провела часу у своєму гаражі, хоч там і було холодно.

Вже скоро весна і потепліє.

Я подивилася іще на одну річ, яку купила, але вже для Яна. Моя рука зависла над шарфом сірим, теплим.

— Взяти і подарувати чи зарано? А навіщо я його взагалі купила?

Вчора я просто побачила цей шарф і все, я не змогла його залишити там.

Точно зі мною щось не так.

А що він подумає, якщо я все ж подарую? А якщо не сподобається йому?

«Справжня жінка, яка не може вирішити, що зробити», — промовив реаліст, закочуючи очі.

Я просто зачинила шухляду і пішла геть, не взявши шарф.

«Може, іншим разом», — подумала я.

Я зателефонувала Зіні і сказала, що буду з Ванею і, можливо, сьогодні не повернуся, хай подивиться за Джессі, і вона погодилася. Я їй подякувала і поклала слухавку.

Почувши дзвінок у двері, я пішла відчиняти.

Відкривши двері, я побачила Яна: розстібнута куртка, без шапки, волосся розкуйовджене.

— Заходь.

— Привіт, Женю.

— На дворі 15 градусів морозу, Ян, де твоя шапка? — сказала я, ідучи на кухню.

— Я забув, Женю. Я потім виправлюся, але я, якщо чесно, трохи розгубився після того, як мені зателефонувала Емі.

— Що з нею, Ян?

— Боюся, що нічого хорошого, але точніше я тобі скажу, коли буду там і розберуся в тому, що сталося.

— Але вона хоч у порядку?

— Не можу з упевненістю нічого сказати.

Я заплющила очі, намагаючись упоратися з тривогою, яка наростала все більше.

— Ти залишив Ваню самого?

— Ні, попросив сусідку трохи подивитися за ним, поки ми приїдемо. Це мама його друга.

— Добре, я тільки візьму сумку і куртку — і можемо їхати.

— Гаразд, я чекаю тебе тут.

Я пішла в кімнату і, одягнувши куртку та взявши сумку, я вже хотіла виходити, але згадала, як Ян сьогодні вдягнувся, і хвилину вагаючись, підійшла й, відкриваючи знову шухляду, взяла шарф і пішла до нього.

— Візьми і одягни, — промовила я, простягаючи шарф до нього.

— Це мені? — піднімаючи брови, спитав він.

— Просто візьми і ходімо, — сказала йому, уникаючи зорового контакту.

— Ти купила його для мене? — підходячи ближче, спитав він.

— Так. Купила, — здаючись, відповіла я.

— Для мене?

— Ні, для сусіда, тільки ти прийшов раніше, — промовила із сарказмом і трохи із роздратуванням.

Чому не можна прийняти просто мовчки?

— Я дуже радий, що успіл раніше за нього, — сказав він, уже посміхаючись своєю гарною посмішкою задоволеного кота.

— Просто візьми.

— Ні.

— Не зрозуміла? Тобі не сподобався?

— Зав'яжи мені ти.

Я подивилась на нього. Тук... тук... ТУК...

— Ти умієш і сам, — сунула йому в руку шарф.

— Будь ласка, зав'яжи.

Хоч очі заплющуй, щоб не бачити цього погляду. Видно, що вони з Ванею син і батько.

Я потерла скроню, дивлячись на протягнутий мені шарф.

«Це ж дуже близько до нього».

«Тобі не вперше», — промовив мій реаліст.

Я ледь помітно зітхнула і взяла шарф. І наблизилася на крок, а Ян нахилився трохи, щоб мені було зручніше.

«Або щоб він був ближче...» — посміюючись, сказав реаліст.

Я накинула на його шию шарф, починаючи зав'язувати і стараючись не зустрічатися з ним поглядом, а він тихо чекав.

Я помітила, як він затамував подих. Мені дедалі було важче зав'язувати цей шарф.

«Ну навіщо я його купила», — нила я собі в думках.

«Висока напруга», — промовив реаліст.

Коли я нарешті зав'язала цей шарф, двічі сплутавши, як треба, я хотіла віддалитися, але Ян швидко поцілував мене в щоку.

— Дуже дякую за цей шарф, він прекрасний, — сказавши це, він віддалився.

«Женю, дихай...» — промовила я до себе.