50 Глава. «Не залишай мене...»

Женя.

— Женю, а ти і завтра працюєш? — спитав Ваня, сидячи біля мене на задньому сидінні.

— Так, і завтра.

— Женю, а хто цей Костя? Він справді твій друг?

— Не зовсім, Ваню. Ми просто довго працюємо разом, тобто ми колеги і не більше, — відповіла я, заглянувши в дзеркало заднього виду й зустрічаючись із Яном поглядом. Він посміхнувся.
Побачивши те, як він посміхається, захотілося відразу йому відповісти.

«Чим далі, тим важче стримуватися», — визнав мій реаліст.

— Тобі він не друг.

— Ні. У мене наразі тільки один друг, і це ти, — сказала я, повертаючись до Вані й проводячи по його носу.

— Так, я твій друг, а ти — мій друг, — промовив він і простягнув кулачок до мене. Я посміхнулася і торкнулась своїм кулаком його.

— А я не твій друг? — почула я голос Яна.

Я подивись йому в очі і побачила його хитру посмішку.

— Ні, ти мені не друг.

— І хто ж я, якщо не друг?

— Батько Вані, — промовила я, дражнячи його.

«Женю, ти що — фліртуєш із ним?» — спитав мій реаліст, протираючи уявні окуляри, щоб переконатися, що він бачить усе правильно.

— І тільки?

— А потрібно більше?

— Трохи більше б не завадило.

— Ну що ж, все можливо...

— Женю, а чому ти із татом не дружиш?

— Я тобі потім розкажу, — промовила йому на вухо.

— Ну добре.

Після цього ми їхали в тиші, тільки Ваня час від часу щось питав.

Іноді я зустрічалась поглядом з Яном і відводила очі, але знов і знов поверталась до дзеркала, наче мене тягнуло туди.

Коли ми приїхали, то і Ваня, і Ян провели мене додому.

— Зайдете?

— Ні. Але дякуємо тобі за запрошення, — промовив Ян.

— Чому?

— Тобі завтра на роботу, і потрібно виспатися, а Вані — до школи.

«Ти диви, який дбайливий», — сказав мій реаліст, підперши рукою голову й милуючись Яном.
— А ти завтра працюєш?

— Зранку відвезу Ваню до школи, а потім поїду на роботу тут неподалік.

— Ну що ж тоді... Дуже дякую, що ви мене підвезли сьогодні, і за солоденьке.

Я присіла навпочіпки біля Вані.

— Чому ти засумував? — спитала я Ваню.

Він тримав руки в замку і потирав їх. Я взяла його руки в свої.

— Що тебе тривожить, Ваню? Можеш мені сказати?

Він подивився мені в очі, не наважуючись щось сказати. Я стиснула його руки, намагаючись передати тепло і любов.

— Все нормально, просто скажи мені.

Він опустив очі на наші руки і сказав:

— Він тебе не забере у нас? — я почула тремтячий голос Вані, і всередині мене серце занило.
— Ваню, подивися на мене, — промовила я, піднімаючи його підборіддя, щоб він поглянув мені в очі. В його очах я побачила сльози, які от-от упадуть. — Малюку, ніхто в тебе мене не забере. Я не дозволю.

— Але він...

— Ніхто. Будь ласка, не плач, а то мені теж боляче, коли бачу твої сльози, — сказала я, витираючи сльозу, яка стікала по його щоці. — Пам'ятаєш, я сказала, що люблю тебе?

Він кивнув.

— Так от, я ці слова кажу не всім підряд, а тільки тим, кого щиро люблю.

— Ти мене точно любиш?

— Точно-приточно! — посміхнулась я, запевняючи його у своїй любові.

В цю мить хотілось забрати і сховати його, щоб захистити від усіх і всього.

Мене лякали мої почуття, а іще сильніше лякало те, що з кожним разом ці почуття ставали сильнішими.

— Я тебе також люблю, Женю, — промовив він, кидаючись мені в обійми.

Я притиснула його до себе, тулячись своєю головою до його.

— Будь ласка, не залишай мене... — почула я наче благання.

Я закрила очі, обіймаючи його сильніше.

— Не залишу. Шшш... шшш...

Я погладжувала його по спині, намагаючись заспокоїти.

Ян стояв поруч і не втручався, тільки спостерігав за нами.
Ми іще деякий час стояли в обіймах.

Потім Ваня відсторонився. Подивився мені в очі і, взявши моє обличчя у свої долоньки, поцілував мене в лоб.

Наче зовсім дорослий.

У мене вирвався смішок. Я поцілувала його в щоку.

Ваня обернувся до Яна:

— А тепер ти, тату, поцілуй Женю.

«Це не входило в наші плани», — сказав реаліст, гортаючи журнал із планами.

Я подивилась на Яна, встаючи. Він перевів погляд з Вані на мене і підійшов ближче.

Він простягнув до мене руку. Я ледве помітно смикнулася, але зупинила себе.

— Я можу? — спитав він, дивлячись на мене. — Не бійся, я не завдам тобі шкоди...

Чому ж ці слова викликали тепло всередині мене? Я подумаю над цим іншим разом, а зараз я трохи подалася вперед до Яна.

Я стиснула руку в кулак і заплющила очі.

Він, притягуючи рукою обережно мою голову, залишив слід своїх губ на моєму чолі — там же, де й Ваня.

Я відчула, як він взяв мій кулак у свою руку і провів великим пальцем по шкірі.

Я розплющила очі, стикаючись із його карими очима, які були дуже близько.

Цей дотик був приємним.

Все всередині мене тремтіло.

— Я сьогодні ревнував, — промовив він мені на вухо.

— Зовсім дарма. Мені він не подобався ніколи... — тихо промовила я, боячись порушити цю мить.

— А я?

Я відчула навіть вібрацію в його голосі. «Він що — хвилюється?»

— Ти подобаєшся, Яне, — чесно сказала я.

І коли до мене дійшло, що я сказала, я здала назад відводячи погляд від Яна і додала:

— Хорошої вам дороги, і як доїдете, то напишіть. А я вже піду в дім, а то мені холодно. Бувай, Ваню! — махнула я рукою і, відчинивши двері, зайшла в дім, не проводжаючи їх.

Я сперлась спиною об двері, прислухаючись до їхніх кроків, і коли почула, як машина від'їхала, я видихнула.

«Женю, ти ганебно втекла щойно. Мені тепер соромно», — промовив мій реаліст, закриваючи очі руками.

В цьому я була з ним згодна. І я також закрила очі, сповзаючи по дверях на підлогу.

Серце барабанило, наче придумуючи нову мелодію, яку тільки воно розуміло.

— Я ж у нього не... Ні, ні, ні, ні, НІ!

Я сказала йому, що він мені подобається! Ну що зі мною відбувається? З ним взагалі важко думати.