49 Глава. «Женя — наша...»

Женя.

От колись я точно викину цей телефон у вікно через цей будильник! — бурчала я, обурюючись через те, що мені знов іти на роботу.

Я умилася, тим часом моя Джессі прийшла, просячи їсти.
Я нагодувала її і пішла переодягатися на роботу.

Виходячи, я відпустила Джессі надвір гуляти.

Забула навушники вдома. Оце я розтяпа! Але я вже не поверталась за ними, махнувши рукою.

Пік-пік!

Я почула, що на мій телефон прийшло повідомлення. Я заглянула в телефон. Виявляється, Ян написав вчора мені про те, що вони йдуть з Ванею додому.

А тепер написав: «Доброго ранку, Женю. Хорошого тобі дня сьогодні. Одягайся тепліше», — і в кінці сердечко.

Я подивись і нічого не відповіла, продовжуючи йти до кафе.

«Страус», — промовив мій реаліст.

«Відчепись!»

«Тобі соромно, тому що ти вчора заснула на Яновому плечі?» — спитав реаліст, посміюючись.

Я закрила очі, згадуючи це.

«А може, тому що він поніс тебе на ліжко?» — пропонував варіанти він.

Через ці думки мені стало гаряче, обличчя спалахнуло. Я доторкнулась до обличчя холодними долонями.

«Але чого тобі соромитися? Він же тепер твій хлопець, і ви зустрічаєтеся».

Я зупинилась, дивлячись під ноги.

«Мій хлопець?»

«Ну не мій же?»

«Ні, ні, ні, НІ!» — я копнула ногою сніг.

«Що з тобою, Женю? Важко прийняти, що ти хоч трошки комусь довірилася?»

Я тупнула ногою раз, потім іще.

Це все дуже швидко для мене. Дуже... А що я потім буду робити?

«Я заснула на його плечі...» — ця думка не хотіла полишати мою голову. Я потерла скроні, наче це чомусь допоможе.

«Ти ж не цього насправді боїшся», — сказав реаліст.

«Будь ласка, прошу тебе, мовчи», — благально промовила я до нього.

«Насправді ти відчула спокій в його руках...»

Я дійшла до кафе у жахливому настрої. Привітавшись на ходу із Костею, зайшла переодягнутися, жбурляючи речі у свою шафку.

«Я хочу тебе поцілувати...» — промайнули слова Яна в голові.

«Женю, сконцентруйся на роботі», — сказала я собі.

«Щось я дуже сумніваюся, що тобі це допоможе», — підкидав реаліст у вогонь дров.

Я з гуркітом закрила дверцята шафки.

— Ого, хтось дуже злий. Я зрозуміла, до тебе сьогодні краще не підходити, — промовила Настя, заходячи.

Я обернулась до неї:

— Буду вдячна, якщо не будеш чіплятися й ставити свої улюблені запитання.

— Як це — без запитань?

Я звузила очі, дивлячись на неї.

— Ти встала не з тієї ноги, Настю?

— Ага. Ми сьогодні з тобою, явно, вставали однаково.

Я подивись на неї і скорчила їй гримасу. А вона закотила очі — навіть кулі в боулінгу катаються не так швидко.
Від цієї думки мені стало смішно.

— Женю, чому ти смієшся?

— Та так... Згадала дещо, — промовила до неї і вийшла в зал.

Мій чай мене вже чекав на барній стійці. Я взяла його, подякувавши Кості, і пішла до вікна. У мене залишалося п'ять хвилин до початку роботи.

«Женю, я тебе люблю...» — згадала слова Вані, які він мені сказав. Губи самі собою розійшлись в посмішці.

Я подивилась у гарячу чашку, яку тримала двома руками, і відчувала тепло й аромат, який від неї йшов.

Я взяла телефон і подивись знов на повідомлення від Яна, не наважуючись щось
відповісти.

«Боягузка», — промовив реаліст.

«Ти нічого не розумієш».

«Ти як той заєць, який їв кактус: і хочеться, і колеться».

Я уявила Яна в ролі кактуса, і у мене вирвався смішок, я ледве чай знов не пролила.

Подувши на чай, я знов подивилася на дисплей і швидко набрала: «Доброго ранку, Яне. Дякую, і хорошого вам вихідного сьогодні», — і в кінці додала: «Дякую за вчора...»

Дописавши, я швидко поклала телефон у кишеню, щоб не передумати.

«Бачиш, можеш, коли хочеш», — сказав задоволений собою реаліст.

Від очікування по тілу пройшов натовп мурашок.

— Женю?

— Костю, що тобі потрібно?

— Про що ти так задумалась?

— А тобі що до цього? — спитала я, піднімаючи брову.

«Він просто в око давно не отримував», — промовив мій реаліст, показуючи кулак.

— Просто стало цікаво. Стоїш тут, усміхаєшся і не чуєш, що тебе кличуть.

— Костю, це моє особисте, і я не хочу ділитися цим, — відрізала я.

— Розумію, вибач, не хотів лізти.

— Нічого. Головне, що ти розумієш це.

— Женю?

— Що? — спитала я, роблячи ковток уже трохи охололого чаю.

— Чому ми не можемо зустрічатися?

Я ледве не поперхнулася. Повертаючи до нього голову, я дивилась на нього деякий час.

— Тобі чесно?

Він подумав трохи, а потім кивнув.

— Тому що ти мені не подобаєшся. І це не говорить про те, що ти поганий абощо. Просто я до тебе абсолютно нічого не відчуваю.

— Але ж ти мене мало знаєш. Давай спробуємо!

Я хмикнула, згадуючи, що з Яном і Ванею познайомилася кілька тижнів тому.

— Ми разом працюємо більше року, Костю.

— Але це ж робота.

— Так, і тут ми проводимо дуже багато часу, але до тебе я так нічого й не відчула.

— Женю, просто...

— Костю, у мене вже є той, хто мені подобається... — промовила я.

— Є? Але як за такий короткий час?

— Час — це не завжди показник, Костю, я це зрозуміла на собі.

Він дивився на мене, а потім розвернувся і пішов.

Настав вечір.

— Твої прийшли, — сказала Настя, підходячи до мене.

Я стояла біля барної стійки спиною до зали.

— Не зрозуміла? — промовила я, насупивши брови.

— Там твої, — показала вона мені за спину.

Я обернулася і побачила, як Ян і Ваня прямували до мене. Ваня щось ніс у руках.

— Привіт, Женю, це тобі! — сказав Ваня, протягуючи мені прозору коробочку з медовиком.

Я, дивлячись на нього, простягнула руку, беручи цю коробочку, а він скористався цим і відразу мене обійняв.

Я вільною рукою обійняла його, притискаючи до себе і цілуючи в маківку на автоматі.

В цю мить мені було все одно, хто на мене дивиться і які висновки робитиме.