48 Глава. «Це його вибір...»

Ян.

Я чув, як Женя рівномірно дихає мені в шию, і розумів, що вона заснула.
Я набрав повітря в груди, не послаблюючи обіймів.

Виявлється, не так важко з самою людиною, як тоді, коли бачиш її біль, але не можеш нічого з цим вдіяти. Відчуття безпорадності — не найприємніше.

Цей день був прекрасний.

Ми були наче сім'я. Я б хотів, щоб так було завжди.

Ми б щось робили разом, сміялися, гралися.

Я б її обіймав після важкого дня.

Я подивився на неї і простягнув руку, торкаючись міжбрів'я, яке вона нахмурила, наче розгладжуючи це місце.

Вона трохи поворухнулась, влаштовуючись зручніше. Я хмикнув.

Обережно заправив волосся, яке вибилося з її хвостика. Я дивився на її обличчя, запам'ятовуючи кожну рису.

«Чи зможу я допомогти тобі забути все те погане, що ти пережила?» — подумав я.

«Чи довіришся ти мені колись?»

«Що мені потрібно зробити для цього?»

Я притиснув її до себе іще трохи.

Хотілося забрати весь її біль собі і бачити її безтурботну усмішку завжди.

Вона з Ванею наче забуває про всі свої стіни, які вибудувала проти всіх, і стає відкритою.

Коли я побачив сьогодні, як вони обіймаються, мені дуже захотілося до них. Але вона сказала: «Ні».
Ну що ж, я буду далі намагатися, і в один день я також зможу бути в цих обіймах.

Я згадав, як сказав їй, що хочу її поцілувати, але не став цього робити. Знав, що налякаю, тому вирішив почекати, коли вона буде готова до цього. Я дав їй цей час.

Те, що вона мені все ж дозволила її обійняти тепер, — це вже дуже багато, я навіть не сподівався, але все це того варте.

Я почув, як двері Женіної кімнати прочинилися, і побачив, як Ваня йде до нас, протираючи очі після сну.

— Татку?

— Шшш, — сказав я йому, прикладаючи вказівний палець до губ і показуючи очима на Женю, яка спить.
Він зупинився і, дивлячись на нас, усміхнувся. Потім прийшов і заліз біля мене на диван.

— Татку, ви такі гарні, — сказав він мені на вухо.

— Дякую, синку, — сказав я, обіймаючи і його.

Тепер вони обоє разом зі мною. Що іще потрібно для Щастя?

— Татку, тепер я зможу називати Женю мамою?

Я подивився на нього, а він чекав, що я скажу.

— Думаю, іще зарано. І взагалі, потрібно б її спитати, що вона думає з цього приводу, — промовив я пошепки до нього.

— А вона погодиться? — невпевнено спитав він, складаючи руки в замок.

— Якщо чесно, я не знаю, які в неї думки щодо цього. Але не потрібно поспішати, добре?

— Добре, тату, я почекаю.

— Розумничок мій, — сказав я, цілуючи його в маківку.

— Тату, а ми залишимося тут у Жені?

— Ні, ми поїдемо додому. Щоб вона не почувала себе незручно через нас. Не будемо тиснути на неї. І ти ж знаєш, у нас вдома іще чекає Емі.

— Так, Емі нас чекає. Вона сказала купити їй смаколики, і вони у нас у машині.

— Правильно.

— А що з Женею? Ми її розбудимо?

— Ні, ми не будемо її будити, нехай спить.

— Тут?

— Ні, я віднесу її в кімнату.

Його очі загорілися:

— Так, як у фільмі?

Я посміхнувся і кивнув.

Потім я сказав Ваневі, щоб він відчинив двері в кімнату Жені, а сам став дуже повільно вставати, щоб не порушити її сон.

Взявши її обережно на руки, я поніс Женю в кімнату. Ваня відкинув ковдру, а я дуже обережно поклав її на ліжко, прикриваючи пледом.

Я дивився на неї мить і вже хотів іти, як Ваня сказав:

— А поцілунок на ніч?

Я подивився на нього, піднімаючи одну брову.

— Так було у фільмі, — сказав він.

Я вагався, а потім нахилився і легко торкнувся губами її чола:

— Надобраніч. Сподіваюсь, спогади тебе більше не потурбують бодай цю ніч, — тихо сказав їй.

А Ваня заліз на ліжко з іншого боку і поцілував її в щоку.

— Бувай, Женю, — прошепотів він і потягнув плед їй аж до шиї.

Дивлячися мені стало від цього дуже тепло.

Я написав їй маленьке повідомлення на телефон, де сказав, що ми поїхали додому і я їй напишу потім.

Ми одягнулися і пішли, зачиняючи за собою двері.

Сівши у машину, я написав Емі, що ми скоро будемо, вона відповіла: «Чекаю. Смаколики не забудьте».
Я посміхнувся.

— Синку, Емі чекає не нас, а смаколики...
Він посміхнувся.

— Це наша Емі, вона просто так жартує.

— Знаю, синку. Давай складемо їй компанію, щоб вона не сумувала, — сказав я, пристібаючи Ваню і себе.

— Тату?

— Слухаю, синку.

— А Женя не зв'яне зі страху, коли прокинеться і не побачить нас?

— Я написав їй повідомлення, що ми поїхали.

— Може, потрібно було залишити мене з нею?

Я посміхнувся. От хитрун! Це ж він так манівцями ходить, бо хотів залишитися в неї.

— Ваню, я розумію, що ти б хотів залишитися з нею, але в неї завтра робота, і вона не зможе з тобою бути, навіть якби я тебе залишив у неї.

— На роботу? — запитально подивився він на мене.

— Так, на роботу.
...

— Чому понурив носа?

— Ми не зможемо з нею побачитися завтра?

— Чому ж ні?

Він ожив, навіть привстав:

— Ми поїдемо до неї?

— Так, поїдемо на роботу і підвеземо її, щоб вечорами сама не ходила.

— А якщо вона не погодиться?

— А ми її вмовимо, — промовив я і підмигнув йому.

— Давай щось їй купимо.

— Що, наприклад?

— Щось смачненьке?

— Давай. Завтра, як будемо їхати по неї, то купимо їй медовик. Бачив, як їй сподобалося?

— Так, вона аж очі закрила! — сказавши це, він спробував скопіювати Женю і замружив очі.
Мені стало смішно.

Як приємно чути голос Вані — це як бальзам на душу.
Я протягнув руку і погладив його по голові.

— Ми вдома.

— Так, вдома.

— Я візьму смаколики для Емі.

— Добре. Бери, тільки виходь обережно з машини.

— Гаразд, тату.

Ми дійшли до свого дому, і я відкрив двері для Вані.

— Емі, я приніс тобі смаколики! — сказав Ваня, піднімаючи пакет і показуючи Емі, яка лежала на дивані.