47 Глава. «Боротьба в мені»

Женя.

— Женю, візьми мій покуштувати, — промовив Ваня, підсовуючи мені свою тарілку з пельменями.

Я посміхнулась і, наколовши його пельмень, також підштовхнула свою тарілку до нього, і він зробив те саме.
І тут Ян свою тарілку теж посунув до наших.

— Спробуй і мій, — сказав він, дивлячись на мене.

Я подивилась на нього і ледве стримувала сміх.

— Ти серйозно?

— Цілком, — сказав він, киваючи головою.

Мить дивлячись на нього, я наколола собі пельмень з його тарілки, і Ваня також. Потім Ян взяв у нас із Ванею.

Я посміхнулася.

«Ви як сім'я», — згадалось мені.

Чому в цю мить це не викликало відторгнення, а навпаки — тепло?

Дивлячись на те, як Ваня і Ян граються, беручи один в одного пельмені, і чуючи їхній сміх, мені не хотілося, щоб це припинялося.

Що зі мною?

— Женю? — почула я голос Яна.

— Що?

— Про що ти думаєш?

«Вона думає, чи законно буде заперти вас у себе вдома і нікуди не відпускати», — відповів мій реаліст, хитро смикаючи бровами.

«Вгамуйся», — сказала я подумки своєму реалісту.

«Ну, а я що? Я нічого. І не забувай, що я — це ти», — промовив він, розводячи руками.

— Та так... Нічого важливого.

— А здається, якраз навпаки.

— Яне.

— Зрозумів.

— Дякую, — сказала я, потираючи спину.

— Це я тобі дякую, така смачна вечеря. Ти дуже смачно готуєш, чи не так? — сказав він, обертаючись до Вані, який якраз клав собі до рота пельмень, і сметана потекла йому по губі.

Я посміхнулась, взяла відразу серветку і допомогла йому витерти ротик.

— Бачу, тобі дуже сподобалося, Ваню.

— Дуже, — промовив він, заплющуючи очі.

— Малий бешкетник... — тепло промовила я, дивлячись на нього.

«А давай заберемо Ваню собі», — запропонував реаліст, милуючись цією дитиною.

«А нічого, що це трошки незаконно?»

«Хм... А давай зробимо це законно», — сказав реаліст, потираючи підборіддя.

«Схаменися, Женю», — промовила до себе, хитаючи трохи головою, щоб прийти до тями і викинути ці думки з голови.

Я встала з-за столу.

— Що б ви хотіли випити?

— Чай! — сказали обидва в один голос, посміхаючись.

«Вони милі...» — промайнула думка.

І я пішла робити чай для нас.

«Нас? Ооо, як це мило, ти вже кажеш "Нас"», — стібався мій реаліст. — «Так і до весілля недалеко», — промовив він, показуючи, ніби приміряє сукню.

Я ледве не пролила на себе окріп, але втримала в останню мить чайник.

Вдихнувши глибше і видихнувши, я випрямила спину і продовжила розливати чай по чашках.

Коли я хотіла вже взяти й нести, збоку підійшов Ян.

— Я допоможу.

Він взяв і поніс дві чашки. Одну поставив там, де я сиджу, а іншу — Вані. А я вже принесла і поставила йому.

— Тільки обережно, Ваню, гаряче не пий, почекай, поки трохи охолоне.

— Добре, тату.
— І ти теж почекай, — подивившись на мене, сказав він.

В цю мить хотілось просто послухатися, але...

— І чому я повинна тебе слухатися? — спитала я, піднімаючи брови.

— Не повинна, але я буду дуже вдячний, якщо ти будеш обережна, щоб не обпектися, як минулого разу.

Я дивилась йому прямо в очі, мені вже не було смішно, і, підперши голову рукою, я просто спостерігала за ним, а він був явно не проти.

Я згадала, що Ян приніс пакет. Пішовши на кухню, я відкрила пакет — чого там тільки не було!
Зверху всякі солодощі: від різних шматочків тіста до мандаринів та винограду.

Виходить, Ванюша здав мене з поличним, що я ласунка.

Я взяла кілька запакованих тістечок і мандарини, поклала на тарілку, помивши все, і понесла на стіл.

Потім іще взяла маленькі виделки для тістечка.

— Пригощайтеся, хлопці, — із посмішкою промовила я.

— Дякуємо, Женю.

— Це вам дякую, тому що це ви сюди все принесли.

— Сподіваюся, тобі сподобалося, — сказав обережно Ян.

Я посміхнулася, нічого не відповівши.

Взявши собі шматочок тістечка, я почала їсти. Це був медовик — я його обожнювала. Поклавши до рота шматочок, я закрила очі від задоволення.

І почула смішок навпроти себе. Відкривши очі, я побачила, як Ян за мною спостерігає з Ванею.

— Я ж казав тобі, тату, що вона ласунка!

— Так, тепер бачу, — задоволено протягнув він.

— Ти мене здав!

— Женю, тато не знав, що купити, я мусив йому допомогти.

— Зрозуміла, ласунчику!

Почувши це, він посміхнувся.

— Женю, давай щось подивимося, — сказав Ваня.

— Що, наприклад?

— Мультик? Чи, може, якесь кіно?

— Ммм, і ти знаєш якийсь фільм гарний?

Ваня задумався.

— Може, пошукаємо в інтернеті? — запропонував Ян.

— Гаразд. Після того як доїмо і доп'ємо чай, я приберу зі столу, і можемо піти дивитися.

На цьому й домовилися.

Коли ми закінчили, я сказала, щоб вони йшли шукати кіно, але Ян не пішов, а почав збирати зі столу тарілки і нести на кухню.

Ваня також взяв чашки і поніс на кухню, де я стояла біля раковини.

Я нічого не сказала, але десь на задвірках свідомості було: «Не вір у це, так все просто не буває... Це все брехня, ти ж уже проходила це у своїй сім'ї...»

Коли я почала мити посуд, Ян взяв рушник і почав витирати кожну тарілку, а Ваня попросив, щоб він чашечки витер, і я йому дозволила.

Помивши все, ми пішли до мене в кімнату, ввімкнули телевізор, і я лягла на край ліжка.

Ваня примостився біля мене, а Ян сів з іншого боку ліжка.

Ми довго шукали якийсь фільм і знайшли комедію «Твої, мої, наші». Спочатку я наче дивилась і відповідала на запитання Вані.

І ми сміялися разом, а потім мої очі почали закриватися.

«Ну авжеш, цілу ніч не спати — і от що з цього вийшло», — промовив реаліст, прикриваючи рота й позіхаючи.

Мені було тепло й затишно, на фоні було чути голоси і сміх Вані та Яна, і в якусь мить я заснула.

Відчуваючи крізь пелену сну, як мене вкрили пледом, я тільки зручніше пригорнулась до Вані, обіймаючи його рукою...