46 Глава. «Пельмені»

Женя.

Я подивилась на Яна, який сів за стіл і підтягував рукави, готуючись до приготування пельменів. Я посміхнулася.

«Ну-ну, подивимося, що із цього вийде», — промайнуло в думках.

— Женю, допоможи мені, — сказав Ваня, підходячи до мене і простягуючи руки.

Я закотила йому рукава і тепло посміхнулася.

— Ти теж хочеш допомагати?

— Звісно.

Я підняла одну брову і похитала головою, він почав сміятися, і я у відповідь теж.

Подивившись у бік Яна, я спіймала задумливий погляд.

Я поправила волосся і сказала:

— Ваню, у мене немає для тебе маленького фартуха, але я дам тобі свій, почекай, я принесу його зараз.

— А можна я з тобою піду?

— Ходімо, — сказала я, махнувши йому рукою.

Ми пішли у мою кімнату, я почала шукати фартух.

— Женю, а ви з татом одружитеся?

Почувши це, я зупинилася і обернулася до Вані.

— Що ти сказав?

— Ви з татом одружитеся?

— Чому ти так вирішив?

— Тато сказав, що ви зустрічаєтеся, а я в школі чув, що коли люди зустрічаються, вони потім одружуються.

Все ж він дуже розумний малюк.

«Наш вундеркінд», — промовив гордо реаліст.

«Наш?» — промайнула думка.

Я взяла його за руку, і ми сіли разом на ліжко.

— Ваню, ми домовились бути чесними?

— Ага.

— Так от. Ми дійсно почали зустрічатися, але це не гарантує того, що ми одружимося.

— Але чому?

— Тому що ми різні люди, і, можливо, ми зрозуміємо, що не підходимо один одному. Люди для того і зустрічаються, щоб зрозуміти, чи зможуть вони бути сім'єю.

— А що для того потрібно, щоб ти стала нашою сім'єю?

Я посміхнулась.

«Ваня хоче все знати, і я його розумію. Я б теж хотіла це зрозуміти, але...»

— Якщо чесно, то до кінця і я не розумію, як це має бути, але я вирішила спробувати. Довіритися вам... — промовила я, заглядаючи в ці щирі очі, які не все розуміли, по суті, як і я.

— Тобі подобається мій тато?

— Які в тебе сьогодні цікаві питання, одне краще за інше, — із посмішкою відповіла я.

— Так подобається?

— А ти вмієш берегти секрети?

Він кивнув і весь аж витягнувся, слухаючи.

— Так, він мені подобається, але це тільки між нами, добре? — промовив я, протягуючи кулак для скріплення слова.

Він посміхнувся, простеживши за мною, і відповів тим самим.

— Наш секрет, — сказав він.

— Наш, — кивнула я. — А тепер давай я знайду тобі фартух, а то твій тато без нас почне ліпити пельмені, — сміючись, сказала я.

— Він не вміє, — закриваючи рот рукою, сказав Ваня, сміючись.

— Ми його навчимо. До речі, ти теж не вмієш, — промовила я і найовжила його волосся.

— Женю, ну я ж причісувався, — обурився він, поправляючи волосся.

— Та ти що! І куди ти так готувався, що навіть причесався? — спитала я, присідаючи на одне коліно.

— Для тебе... — сказавши це, він опустив очі.

Я відчула, як його слова торкнулись чогось дуже глибокого в мені.

«Це влучило в саме серце», — промовив мій реаліст, показуючи на груди.

Я дивилась на нього, а потім простягнула руки й обійняла. Міцно притиснула до себе.

Я відчула, як він обійняв мене своїми ручками за шию, притискаючись до мене.

— Я люблю тебе, Женю... — почула я над своїм вухом.

Стільки почуттів вирувало, і сьогодні першість взяло саме те, що я давно ховала.

— А я тебе люблю... Ваню, — важко промовила я, стримуючи сльози й обіймаючи його сильніше.

Я відчувала, як він пальчиками погладжував мене по спині.

Я трохи відсторонилася, почувши, як він шмигає носом.

— Ваню?

Я побачила, що він плаче, і витерла його сльози руками.

— Шшш... — промовила я заспокійливо.

Він підняв свою руку і витер сльози на моєму обличчі, яких я навіть не помітила. Я посміхнулася і, нахиливши голову набік, сказала:

— Дякую, Ваню, що ти є у моєму житті.

Подивившись на мене, він знов мене обійняв і уткнувся мені в шию. Я відчула, як його сльоза капнула мені на шию.
Я погладила його по спині, трохи поплескуючи.

Я не помітила, скільки пройшло часу, але, почувши, як двері відчиняються, я підняла голову.

Ян виглянув із-за дверей і побачив нас в обіймах з Ванею. Він сперся на стіну біля дверей і не зводив з мене очей.

— Можна мені до вас? — проговорив він одними губами.

— Ні, — відповіла я так само.

— Я так і знав, що ти мені відмовиш.

— І чому ти тоді спитав?

— Я спробував, а раптом ти б дозволила, — сміючись, промовив він.

— Ваня доросліший за тебе, — сказала я, піднімаючи брови.

Він тільки іще сильніше розвеселився.

— Женю, а ми підемо готувати пельмені? А то тато вже за нами сюди прийшов, — сказав Ваня, відстороняючись.

— Ти знав, що він тут?

— Ви шепочете голосно.

Ян засміявся вже вголос.

— Конспіратори з нас ніякі, Женю.

— Погоджуюся, — промовила до нього, також сміючись.

Я підвелася і, пропускаючи Ваню, пішла за ним. Ян чекав біля дверей, поки ми пройдемо.

Проходячи повз Яна, я подивилась на нього, а він підморгнув мені.

Я протягнула руку до нього, але зупинилась напівдорозі.

Він побачив це і нахилився ближче, чекаючи, задоволений, наче кіт, якому насипали цілу миску пельменів.

Я побачила, що моя рука трохи тремтить, і, перевівши погляд на Яна, поправила його кофту, яка неправильно лежала біля коміра.

Ян не зводив з мене погляду.

— Відсторонися, ти дуже близько, — промовила, не в силах сама це зробити.

«Сподіваюсь, він цього не помітив», — промайнула думка.

«Яким же потрібно бути сліпим, щоб не побачити напис на твоєму лобі: ОБЕРЕЖНО, ЗАЛИПЛА?» — знущався реаліст.

Ян подивився мені в очі очікувально. Я повернула голову до Вані, який дивився на нас і усміхався від вуха до вуха. Це мене протверезило, і я відійшла від Яна.

Ідучи на кухню швидким кроком, я помахала собі рукою, щоб мені трохи стало прохолодніше.

Так, навіщо я сюди йшла, цікаво? А-а-а, пельмені!