45 Глава. «Перше побачення»

Женя.

Я дивилась на дисплей телефону, в якому була відкрита нова переписка.

«Доброго ранку, Женю», — і підпис: «Ян».

На годиннику було 7:24.

Я сховала голову в подушку. «Як я на це вчора погодилась?»

Я встала і із зусиллям пішла вмиватися. Подивилась у дзеркало.

«Це ж панда», — насміхався з мене реаліст.

Очі червоні й відчуття, наче не поміщаються на свої місця.

«І що в цьому дивного? Хтось же не спав практично всю ніч і не дав мені відпочити».

«Перестань мене діставати, і так голова болить».

«Ну й нехай...» — промовив він, відвертаючись.

«Образився. Ну, може, хоч помовчить трохи».

«Я все чую»

Я зайшла на кухню і дала їсти Джессі.

Подивилась навколо.

Потрібно прибрати, але після того, як розпалю вогонь у каміні. Я вдяглася і принесла дров у дім.

Треба щось поїсти, але апетиту щось зовсім не було.

Крутило живіт і постійно було якесь нервове відчуття.

Вирішила піти до Зіни привітатися.

Постукала у двері.

— Привіт, Женю. А що ти так рано у мене робиш?

— Прийшла привітатися. Мене ж не було два дні.

Сказала я, сідаючи на диван у передпокої. Зіна сіла на стільчик поруч.

— Так, так, пам'ятаю. Скажи мені, як так вийшло, що ти опинилася у Яна? Тому що ти мені тоді нічого не пояснила, а просто попросила забрати Джессі в дім.

— Дороги замело, і вони запросили до себе.

— Відчуваю, що це не кінець історії.

Я важко зітхнула.

— У мене була панічна атака...

— Знов? У тебя ж все наче налагодилось.

— І я так думала, поки не побачила чарку на столі й не відчула цей ненависний запах, яким просякнуте практично все моє життя.

— Це тебе тривожить?

— Тобто?

— Ти прийшла до мене вранці з опухлими й невиспаними очима і явно нервуєш, тому що відтоді, як зайшла, не перестаєш постукувати ногою по підлозі.

Я поклала на ногу руку, щоб заспокоїтися.

— Я вчора погодилась зустрічатися з Яном. І я навіть не маю в кого спитати поради. Я зовсім розгублена, і найбільше мені хочеться втекти і більше не повертатися.
Я себе ледь стримую...

— Вітаю! Я дуже за тебе рада, що ти все ж наважилася.

Я подивилась на неї, не розділяючи її ентузіазму.

— Ти хвилюєшся, і це нормально. Відколи я тебе знаю, ти не любиш невідомість.

— А мені що з цим робити?

— Будь собою...

— Тобто?

— Ти вже погодилася, і тепер дай Яну можливість керувати. Ти просто будь собою і спостерігай.

— Мені здається, що у мене на лобі великий знак питання.

Зіна посміхнулася.

— Не накручуй себе, Ян все сам зробить, просто будь чесна з ним. Чи подобається тобі щось, чи ні — просто розкажи йому, а все решту він зробить, якщо розумний. А саме таким він здався мені.

— Зіно, ви тепер сказали щось із розряду фантастики.

— Знаю, для тебе це важко, але ми не все можемо контролювати, і не все залежить від нас.

— Щось ви мені не дуже допомагаєте.

— Він тобі подобається?

Я подивилась на свою руку, яка водила по нозі: туди... сюди...

— Женю?

— Так, подобається.

— От і все, це найголовніше.

Я закотила очі, встаючи:

— Факт того, що він мені подобається, якщо чесно, мене зовсім не заспокоює, а тільки більше нервує.
Не спала через нього всю ніч...

— Любов — така штука...

Я обернулась до неї:

— Любов? Яка любов, про що ви говорите? Він мені просто симпатичний, — обурювалась я, показуючи жестами, що не бачу тут зв'язку.

— Ну звісно... — сказала вона, прикриваючи рот.

— Ви смієтеся з мене?

— Та що ти, ніколи в житті.

— Ну-ну, смійтеся.

— Женю, просто збоку це виглядає так, наче ти себе обманюєшь.

Я відвернулась від неї.

— Добре, Зіно, я пішла до себе, а то мені треба прибрати, тому що Ян із Ванею приїдуть пізніше.

— Добре, Женю, йди.

Я пішла до дверей, і Зіна провела мене.

— Женю!

Я повернулась до неї вже надворі.

— Що?

— Те, що ти погодилася з ним зустрічатися, говорить, що це не просто симпатія. Тобі не потрібно це визнавати зараз, але не тікай, і ти побачиш, яка ти насправді сильна.

Я це в тобі бачила тоді, коли ми зустрілися, і це одне із того, що мені в тобі так подобається... — сказавши це, вона увійшла в дім і закрила двері за собою.

Я стояла і дивилась на зачинені двері.

«Потім, все потім... подумаю потім».

«Страус вже заховав голову в пісок, але не забувай, що дупа все одно стирчить», — сміявся мій реаліст.

Я пішла і ввімкнула музику на повну, щоб не чути своїх думок.

Але чи це допомогло?

Звісно, ні.

«Любов?» Це сильне й іноді навіть нерозсудливе почуття. Я бачила на власні очі, що це таке...

В голові виникла давня розмова.

Спогад

— Мамо, чому попри все ти залишаєшся з ним?

— Тому що кохаю...

— Навіть після того, що він зробив зі мною?

Вона сховала погляд, нічого не відповівши. Виявляється, іноді мовчання говорить більше, ніж слова...

Я потрусила головою, щоб повернутися зі спогадів.

Витерши сльозу, я пішла в кімнату і побачила на телефоні повідомлення від Яна:

«Будемо о п'ятій годині в тебе».

Я написала: «Добре».

Потім я пішла в свій гаражик і всілася на стільчик, дивлячись на шматочки дерева, і почала шліфувати їх іще й іще.

Так я зупинилася, лише коли відчула, як сильно замерзла.

Я подивилась на телевон — 16:03

— Як я могла так засидітися? Вони ж зараз прийдуть, а я навіть нічого не приготувала!

Я швидко пішла в дім і розпалила наново вогонь, тому що все погасло, поки я була в гаражі.

— Що приготувати? Що приготувати?

Ходила я туди-сюди і зупинилась посеред кухні, згадуючи: «Будь собою...»

Я пішла на кухню і замісила тісто для пельменів. І тільки-но зліпила перші пельмені, як почула
дзвінок у двері.

Я подивилась на себе: домашні штанці і звичайна синя кофта, вся в борошні.

Іще один дзвінок.