44 Глава. «Сподіваюсь, я не пожалію...»

Женя.

Я подивилась на Ваню, який заснув, і посміхнулась.

— Ти на нього дієш як снодійне, — почула я голос Яна.

— Ти вирішив все ж зі мною заговорити? — сказала я, шукаючи його погляд у дзеркалі.

— Ти наразила себе на небезпеку.

— Так. Я не завжди можу це контролювати. Повір мені, я б дуже хотіла змінити це в собі, але це вище моїх сил.

— Тобі не потрібно змінюватися. Саме це робить тебе тобою. І саме така ти мені подобаєшся. Тобто така, яка є насправді, — промовивши це, він зустрівся з моїм поглядом у дзеркалі.

Я хмикнула.

— Тобі не здається, що у твоїх словах і діях є розбіжності? Кажеш, що подобаюсь саме така, але тільки кілька хвилин тому сердився на мене.

— Ні, це не розбіжності. Річ у тім, що те, що ти мені подобаєшся саме така, не скасовує факту, що я хвилюватимуся за тебе. І насамперед я буду думати не про те, кому б ти допомогла, а про те, щоб це не зашкодило тобі. Розумієш, Женю?

— І що хочеш цим сказати?

— Я не проти того, щоб ти допомагала комусь, але не ціною себе...

Я повернула голову до вікна, в якому змінювалися кадри дуже швидко.

Я подивилась на руку, в якій смикала край куртки.

— Я не звикла до того, що мені хтось щось наказує... — тихо промовила я.

— Наказує чи все ж піклується?

Я відчувала на собі його погляд, хоч сама продовжувала дивитися на руку.

— Я... так. Ти правий, я не звикла, що комусь є до мене діло... — вимучено сказала я.

— Женю, подивись на мене, будь ласка.

Я повільно, навіть нехотячи, підняла очі, зустрічаючись із його поглядом.

— Хоч я знаю зовсім небагато і не знаю, що ти прожила у своєму житті, але для нас із Ванею ти дуже важлива. І для мене особисто.

— Ми знайомі не так давно. Це не занадто швидко?

Він посміхнувся.

— Якщо чесно, то час не завжди має вагу. Тобто хтось може спілкуватися роками, але так і не пізнає один одного. А хтось може знати один одного мало часу, але вони можуть бути ближчими набагато більше, ніж перші.

— Як ти собі це уявляєш?

— Що саме?

— Стосунки між нами?

Сказавши це, я відчула, як обличчя опалило, і я відвернулася до вікна.

— Ммм. Проводити час разом, пізнавати один одного, піклуватися, робити якісь справи разом, підтримувати один одного, іноді сваритися, — договорюючи останнє, він посміхнувся. — А ти?

— Я ніколи і ні з ким не зустрічалася, — чесно промовила я.

— Не бачу в цьому проблеми. Просто скажи мені, що тобі подобається, а що ні, і я буду поводитися, виходячи з цього.

— Так просто, — зауважила я із сарказмом.

— Насправді ні, Женю. Стосунки — це не просто. Іноді ми не будемо розуміти один одного, а іноді — сваритися, але ми будемо вчитися пізнавати один одного.

— А якщо нічого не вийде? — поставила я запитання, яке мене хвилювало найбільше.

— Навіть якщо нічого не вийде, ми дорослі люди, і я не збираюся тебе змушувати до чогось. Думаю, період, у який люди зустрічаються, — це і є той період, коли вони зрозуміють, чи можуть стати сім'єю у майбутньому.

— На словах це виходить простіше, ніж у житті.

— Я розумію, чому ти так реагуєш, але, як я і казав раніше, ми не можемо бути впевненими, що буде, якщо не спробуємо, Женю.

— Не можемо...

Ми їхали мовчки, і коли я побачила вже знайому дорогу й будинки, залишалося зовсім трохи.

— Яне, зупини мені десь тут.

— Навіщо?

— Хочу пройтися.

— Але вже ніч.

— Знаю. Але тут немає чого боятися, мій дім дуже близько.

— Женю...

— Я хочу пройтися, Яне.

Він дивився на мене мить, а потім звернув на узбіччя, зупиняючись.

Я обережно відсторонилась від Вані, вкладаючи його на сидіння.

Вийшовши з машини, я погладила його по голові й поцілувала в маківку.

— Бувай, малюку, — тихо промовила до нього.

Я обережно зачинила двері.

Ян протягнув мені букет із троянд і пакет із речами.

— Будь обережна.

— Дякую, Яне, — сказала я, одягнувши свій рукзачок і взявши троянди та пакет.

— Навіть провести тебе не можу, — почула я нервові нотки в його голосі й посміхнулася.

— Наступного разу, Яне.

— Ми іще подивимося, — пробубнів він собі під ніс.

— Що?

— Нічого, просто будь обережна.

— Іще раз дуже дякую тобі за ці два дні.

Сказавши це, я вже обернулась, щоб іти геть, коли відчула, як він схопив мене за руку, повертаючи до себе.

Я дивилась на нього, не розуміючи, що відбувається.

— Зачекай.

Він спочатку поправив мені шапку, як малій дитині.

«Що він собі дозволяє?» — питав обурений реаліст, який вже одягнув боксерські рукавички.

Потім Ян присів навпочіпки, притягуючи до себе мою ногу. Я спочатку хотіла вирвати її, але він сказав:
— Я тільки зав'яжу, не хвилюйся.

Я подивилась і побачила, що шнурок розв'язався.

Він почав зав'язувати, і я почула, як моє серце все гучніше калатає: тук... тук... ТУК... ТУК... Тук...

«Женю, перестань це робити, мої барабанні перетинки зараз лопнуть!» — обурювався реаліст.

У мене було відчуття, що він зав'язує вже цілу вічність.

— Ось і все. Тепер можеш іти, — сказав він, піднімаючись.

Я мовчки повернулась і пішла.

— Не в той бік, Женю, — промовив Ян, сміючись.

Я різко змінила напрямок, відчуваючи, як його сміх відлунює десь всередині мене.

Вже трохи відійшовши, я почала розмовляти сама із собою:

— Серце, хоч трохи стихни, — сказала я, притискаючи руку до серця. — Що він зі мною робить?

«Не знаю, що він робить з тобою, але мені скоро буде потрібно на лікарняний через цей шум», — промовив реаліст.

«Я не можу це контролювати...» — відповіла я ему.

Це тремтливе відчуття всередині мене не стихало. А сміх так і продовжував лунати у голові.

Сьогодні навіть хрускіт снігу під ногами не міг ніяк відволікти мене від думок.

Я подивилась на троянди у своїх руках і посміхнулась.

Це було дуже приємно.

«Чи можу я спробувати?»