43 Глава. «Так буває?»

Женя.

Вийшовши із ванної кімнати, я побачила стурбованого Яна.

— Ну як ти, Женю?

Він відразу підійшов до мене, беручи під руку.

Я посміхнулась йому, забираючи руку.

— Мені вже значно краще, Яне. Дякую за турботу.

— Женю, ти зовсім не думаєш про себе? А якби ти знов втратила свідомість?

— Ну, втратила б, не вперше ж, — спробувала я пожартувати. Але Ян жарту не оцінив.

— Це не жарти, Женю.

— Спокійніше. В тебе що — гарячка?

Я навіть протягнула руку і помацала його лоб, але він забрав мою руку.

— Я же хвилююся, а ти все намагаєшся перевести в жарт, — промовив він, так і не відпустивши мою руку.

— Я ж не просила про це.

— А що б було, якби вона вдарила тебе абощо? — гнув він свою лінію.

— Але цього не сталося.

— Як ти зрозуміла, що вона випиває?

— Відпусти мою руку, Яне.

Він розслабив пальці, відпускаючи.

— Так як ти зрозуміла?

— Просто була спостережлива... — ухильно відповіла я.

— Чому у мене відчуття, що ти щось не договорюєш?

Я знизала плечима.

— Женю.

— Просто відчепись від мене.

— Це пов'язано із твоїм тригером?

— Яне, я не хочу про це говорити, і крапка.

— Але, Женю...

— Яне, зупинися. Все. Будь ласка, відвези мене додому.

Він дивився на мене, а потім розвернувся і пішов на кухню, кидаючи на ходу сухе:

— Добре.

Я пішла в кімнату, зібрала свої речі й сіла на ліжко, чекаючи.

Складаючи в замок обидві руки, я наблизила їх до рота і почала трохи хитатися туди-сюди: уперед... назад...

«Ти повелася дуже грубо, Женю», — резонно зауважив мій реаліст.

— От тільки твоїх нотацій мені не вистачало... — промовила я вголос.

«Ти знаєш, що я кажу правду... Он як нервуєш».

Я закрила вуха руками, продовжуючи хитатися. Уперед... Назад...

«Ти ж бачила, він просто хвилювався...» — допікав мене реаліст.

«Ти нічого не розумієш. Мене це дуже лякає... Проблема не в тому, що я не бачу, а якраз навпаки — мене це і напружує...»

«Можливо, потрібно просто себе відпустити?»

«Чому ти мені це кажеш, ти ж наче був проти цього?»

«Тому що я бажаю тобі тільки добра. І я бачу, що він тобі подобається».

«І що це змінює?»

«Це змінює все. Тепер у тебе є заради чого жити... Ти відчуваєш»

Я не встигла додумати це до кінця, як почула стук у двері.

— Зайдіть.

Двері відчинилися, і батько Яна ввійшов. Я подивилась відразу на його тростину, але її не було. Він увійшов, шкутильгаючи.

Я встала і, підійшовши до нього, взяла під руку й допомогла сісти на стільчик, який був неподалік від ліжка.

Допомогла і швидко відійшла, стримуючи хвилювання в собі.

— Дякую, дитино.

— Будь ласка... — відповіла просто.

Я пішла і сіла на ліжко, ховаючи тремтячу руку в ковдрі, на яку сперлась, а іншу поклала на ногу.

— Женю, я не маю права втручатися, але хотів сказати дещо, якщо ти не проти.

— Слухаю вас.

— Не сердись на Яна. Він хоч і має Ваню, але іще зовсім молодий.

— Я не сержусь, — сказала чесно.

— Він просто за тебе переживає.

— Розумію. Але мені це не зовсім потрібно. Я доросла людина і розумію, де і як вчинити.

— Так, ти дійсно права, і те, що ти самостійна, видно з усього.

Я підняла одну брову. Він посміхнувся.

— Тебе не раз образили за сьогодні, але ти ні разу не нагрубіла. Це багато говорить про людину.

Я знизала плечима.

— Я багато років відточувала стриманість. Тепер це нескладно.

— Але це не завжди працює, так? — посміхаючись, сказав він.

— Із вашим сином це складно.

— Розумію. Так діє на мене його мама. — Я подивилась на нього з подивом. — Так, так. Це тепер вже непомітно, але на початку стосунків ми часто сперечались.

— Ми з Яном не...

— Не поспішай заперечувати. Я бачу, що тобі й так важко. Але дозволь йому показати, який він насправді.

— Ви вмовляєте мене тепер?

— Ні, скоріш я кажу, щоб ти просто дозволила, а от вже потім робила висновки.

Я посміхнулась і опустила плечі, вирівнюючись.

— Насправді я і так бачу, що Ян — не просто хороша людина, а іще й прекрасний батько, але проблема не в ньому. Розумієте?

— А в чому ж, на твою думку?

— У мені.

— Можливо, ти до себе надто вимоглива?

— Може, я просто реаліст, який бачить факти. Ви всі дуже цікаві.

— Цікаві?

— Так. Замість того щоб бажати своєму сину кращу людину, яка не має своїх тарганів і зомлінь, ви вмовляєте мене, щоб я дала йому шанс.

— Ну, ти теж не поводишся стандартно. Наприклад, чому ти наче відмовляєш нас від себе? Хочеш показати, що з тобою щось не так. Хоч я не бачу в тобі чогось поганого, навпаки — за цей короткий час, відколи ми познайомилися, я бачив тебе тільки з хорошого боку.

— Просто ви нічого не знаєте. Ви правильно помітили: за КОРОТКИЙ час. Тобто у вас було мало часу, щоб щось дізнатися про мене.

— Не знаю. Але я бачу, як мій внук тебе обожнює, і Яну ти подобаєшся. Він тепер ходить там злий, тому що не хоче везти тебе додому, а хоче, щоб ти залишилась із нами.

Я встала з ліжка і підійшла до вікна.

— Це неможливо.

— Тобі у нас не сподобалося?

Я повернула голову до нього.

— Сподобалось. Ви хороша сім'я. Але потрібно повертатися в реальність, тобто у моє життя.

— Насправді, Женю, кожен коваль свого щастя. І ти можеш зробити так, щоб саме це стало твоєю реальністю...

Я задумалась і потерла перенісся.

— Як ви вважаєте, що буде, якщо наливати воду у діряву вазу?

— Я розумію, до чого ти ведеш, але подумай над іншим. Людина — це не ваза. Іноді вона сильніша за вазу, а іноді, навпаки, тендітніша. Але важливо те, що рани людини загоюються. Так, іноді на це потрібно безодню часу, але з правильними людьми це виходить швидше...

Я дивилась у вікно і бачила там санки, на яких ми катались із Ванею, і посміхнулась.

— Я вже піду, — сказав він, встаючи потроху.