42 Глава. «Відпустити»

Женя.

Ми всією компанією йшли в дім. Мокрі, замерзлі, але дуже щасливі й усміхнені.

— Женю, ти сьогодні вже підеш геть?

— Ми ж із тобою говорили про це. У мене там Джессі.

— Але вона не може побути іще трохи в тьоті Зіни?

Я подивилась на Ваню і його губки, складені будиночком.

— Ваню, я тут не живу, і я хочу повернутися в свій дім, я вже скучила, і скоро мені на роботу.

— Ну, а ти не можеш іще хоча б на один день залишитися зі мною... — промовив жалісно.

В яку мить все стало настільки складно. Mені було просто фізично важко йому відмовляти.

Я зупинилася і присіла навпочіпки біля Вані.

— Можу, але я не звикла ночувати не вдома. Розумієш? Але я не проти, якщо ти прийдеш до мене в гості завтра, якщо в твого тата буде така можливість привезти тебе. Що скажеш на таку ідею?

Ваня відразу подивився на Яна, який стояв поруч.

— Звісно, я привезу, якщо нічого не зміниться.

— Ура-а-а!

Ваня підстрибнув і, вхопивши мене за руку, потяг в дім.

Ян і Емі йшли за нами.

Ми зайшли в дім і почали роздягатися.

Мені трохи було важко розстебнути замок, оскільки руки сильно змерзли.

— Я допоможу, — промовив Ян, підходячи і розстібаючи замок.

Я задивилась на нього, поки він це робив, і дала собі в думках ляпаса за це.

«Женю, тобі не можна задивлятися на Яна, він не твій».

«Поки що...» — хитро промовив реаліст.

Я закрила очі, щоб не продовжувати дивитися на нього.

— Ти заснула? Може, дійсно залишся сьогодні у нас, а то ти спиш на ходу, — посміхаючись, сказав...

— Дуже смішно.

Сказавши це, я пройшла повз нього, залишаючи куртку в його руках.

— Боягузка, — сказав він мені вслід.

Я обернулася і спочатку подивилася, що Емі та Ваня вже заходять на кухню, а потім повернулася до Яна, показала йому язика і ходою королеви пішла геть.

«Ти упевнена, що це хода королеви, а не втеча наляканого зайця?» — знущався з мене мій реаліст.

Я відмахнулась від нього.

Зайшовши на кухню, я побачила, що мама Яна якраз почала накривати на стіл.

— Ви досить швидко. Я тільки кілька хвилин тому вас покликала, думала, в дім вас потрібно буде погрозами затягувати.

— Це Женя загнала нас у дім, щоб ти не чекала і не сердилась, — сказала Емі, посміхаючись.

— Ого, Женю, навчи і мене цьому, а то вони мене не слухаються, постійно треба погрожувати!

Я посміхнулась їй.

— Я й сама не знаю, як це виходить, — чесно зізналась я, — може, це мій природний талант.

— Або щось інше, набагато сильніше... — загадково промовила вона.

Я вирішила не звертати уваги на ці слова.

— Я можу допомогти вам?

— Якщо хочеш, то звісно.

— І я також допоможу, — сказав Ваня, підходячи до мене.

— Тоді ти розставиш тарілки, впораєшся? — промовила до нього.

— Звісно, Женю.

— Ось, тримай. Тільки обережно, щоб не розбилося, а то можеш поранитися.

— Гаразд.

Ваня пішов розкладати тарілки, а я до Емі, допомагаючи їй носити готові тарілки зі стравами.

Узявши від Емі дві тарілки, я обернулася, щоб понести їх до столу, і тут переді мною виріс Ян і забрав тарілки:

— Я візьму це.

Я дивилась, звузивши очі, на те, як він кладе тарілки на стіл.

«Ну ти просто подивися, як він старається для тебе, Женю», — промовив реаліст, потираючи ручки.

— Чого застигла? — сказав Емі, повертаючи мене з думок у реальність.

— Ну я... Ян забрав нахабно від мене тарілки, — наче скаржучись, промовила до неї.

— Звикай. Він буде робити так постійно. Так він турбується, — сказала мені вона на вухо так, щоб чула тільки я.

— Якщо ти подумала, що потішила мене цим, то ти помиляєшся.

— Просто довірся йому, Женю. Він хороша людина і ніколи не зробить тобі боляче...

— Знаю, що хороший, але чому ти не думаєш, що боляче можу зробити саме я йому?

Поставила їй питання пошепки.

Хтось із боку подумав би, що ми як подружки, які шушукаються про своє дівоче.

Вона дивилась мені в очі всього мить.

— Тому що ти на це не здатна. Людина, яка робить боляче, не думає про інших, а ти переживаєш уже зараз...

— Я...

— Те, що вчора сталося, не робить тебе поганою людиною. Це просто робить тебе людиною. Всі люди мають свої слабкості, Женю: хтось — явні, хтось — приховані, і хто знає, котрі з них гірші.

Сказавши це, вона віднесла страви на стіл.

Слова, які вона сказала, я відклала на потім. Щоб подумати про них пізніше...

Сівши за стіл, ми всі приготувалися їсти, вже наклавши собі їжі, але цей день не міг пройти так просто...

Ми почули дзвінок у двері.

«Знов чи що?» — мій реаліст був незадоволений, тому що тільки приготувався їсти, а тут потрібно одягати знов обладунки для захисту.

Ян подивився на свою маму, а та лише знизала плечима, даючи зрозуміти, що сама в шоці.

— Я піду відчиню, — сказала Емі, явно готова поскандалити, якщо що.

Скоріш за все, вона подумала, що це Ілона.

— Не хвилюйся, — промовив до мене Ян.

Я похитала головою, не розуміючи, про що він.

Ян показав на мою руку на столі біля нього. Я подивилась і побачила, як стискаю виделку в руці.

— Я...

— Нічого не потрібно пояснювати. Просто не хвилюйся, що б це не було.

Я кивнула і послабила хватку.

— Я з тобою, — сказав Ваня, беручи мою руку у свою.

— Знаю, і дуже дякую тобі за це.

— Доброго вечора! — зайшовши, сказала жінка.

— Олено? Ти не казала, що прийдеш, — звернувся до жінки батько Яна.

— Так, вибачте, що не повідомила.

— Та що ти! Ми завжди раді. Проходь, сідай з нами, ми якраз вечеряти сіли.

— Я тобі швиденько тарілку принесу, — сказала мама Яна.

Жінка знайшла мене очима і, перехопивши мій погляд, почала щось шукать в моїх очах.

Її очі для мене були дуже знайомі, сьогодні я бачила дуже схожий, але молодий погляд на фотографії, яку мені приніс Ваня з його мамою.

Я витримала її важкий погляд і не поворухнулася з місця, тільки стисла виделку сильніше.