41 Глава. «Сім'я»

Женя.

Я сперлась на двері позаду себе.

Я закрила обличчя руками, ховаючись.

«Женю, що ти натворила?»

«Ти наче ревнива дружина, Женю».

Я відчула, як покрасніла. Я помахала на себе рукою, а іншою відтягнула светр, щоб трохи стало прохолодніше.

Я почала ходити по кімнаті, не розуміючи, як я не стрималась і сама доторкнулася до Яна.

«Але ж він не був проти», — промайнула думка.

«Ага, я тобі навіть більше скажу: він був тільки ЗА», — знущався з мене реаліст.

«Я ж не винна в тому, що ця курка забруднила його. Я всього лиш допомогла йому стерти помаду».

«Так-так, заспокоюй себе цим», — дратував мене мій реаліст.

Я стала біля ліжка і наткнулась очима на букет із роз.

— Женю, просто визнай, що ти ревнувала, — промовила я напівголос і закрила очі руками, сідаючи на ліжко. — Ні, цього не може бути. Він же мені не подобається, так?

«Ні, ні, НІ, я не можу нічого починати. Із цього не вийде нічого хорошого».

Я не могла спокійно сидіти і почала знов ходити туди-сюди.

Переді мною наче була задача з математики, яка в моїй голові не мала відповіді, а вирішити було потрібно.

«Ну навіщо ти це зробила, Женю?» — поставила я собі запитання, дивлячись на руку, на якій залишилося трохи помади. Я скривила обличчя.

«Фу», — видав мій реаліст. В цьому я була з ним згодна.

Я негайно пішла до дверей, щоб піти помити руки.

Я так квапилася, що й не зрозуміла, як налетіла на Яна, який чомусь стояв під дверима.

— Женю, вибач.

— Ян? Що ти тут... Я... — слова не складались.

Я зовсім розгубилася. Але, здається, не тільки у мене ця проблема.

— Куди ти йдеш? — знайшов він що сказати.

— У ванну кімнату.

— А-а-а, зрозуміло. Ну тоді йди.

Я подивилась на нього, і мені стало смішно.

— Чому ти смієшся?

— В тебе вуха червоні, — сказавши це, я вголос розсміялася.

Він також усміхнувся, ніяковіючи.

— Ти насміхаєшся з мене?

— Ну, якщо тільки трошки.

— Смійся. Тобі дуже личить усмішка і очі, які відблискують радістю, — сказав він вже серйозніше.

— Перестань це робити.

— Що саме?

— Говорити так прямо.

— А це погано?

— Це бентежить.

— Зате чесно.

— Ти прям всесвітня чесність, не можу просто.

— А як інакше завоювати твою прихильність? Ти сказала Вані, щоб він чесно тобі казав, що відчуває, і ти не любиш, коли тобі брешуть... — сказав він, заглядаючи у мої очі.

— А Ваня тобі завжди все розповідає?

— Що стосується тебе, то не зовсім.

— Це прекрасно... Відійди, будь ласка, я хочу пройти.

— А якщо не відійду?

— Ян.

— Ладно, ладно, я просто пожартував, — сказав він, повертаючись боком, роблячи місце, щоб я пройшла. — Женю...

— Що? — спитала я, зупиняючись.

— Дай нам шанс... — промовив він.

Я відчула мурашки по всьому тілу.

Ці приємні нотки в голосі було важко ігнорувати.

«Женю, ти попала», — промайнула думка.

Я стисла руку в кулак і пішла у ванну кімнату. Почувши вслід:

— Я буду чекати відповіді...

Ну що ж це з ним. «Такий прямолінійний», — подумала я, відкриваючи воду в раковині.

Я подивилась у маленьке дзеркало і в очах я помітила щось незвичне. Задоволення? Радість? Щастя? Передчуття?

«Тобі ж насправді подобається, що він чесний і прямий. Тобі приємно від цього», — констатував мій реаліст.

«Але ж відносини — не жарт, це обов'язки, відповідальність і великий ризик...»

Я висушила руки і пішла у кімнату.

У моїх роздумах пройшло досить багато часу. Я не могла заспокоїтись, тільки Ваня мене відволікав.

Він кудись зник і через кілька хвилин прибіг і показав мені фотографію Віки — його померлої мами.
— Вона красива. Ти дуже схожий на неї, Ваню.

Мені було шкода, що вона померла. Думаю, вона була хорошою людиною...

Ми з Ванею трохи розмовляли, сидячи на ліжку.

— Женю, давай прогуляємось надворі.

— Ти хочеш піти гуляти?

— Так, і зліпити сніговика. А може, ми іще й покатаємося?

— В тебе є тут санки?

— Так, дідусь із бабусею купили, щоб я міг кататися.

— Добре. Пішли, я б теж хотіла трохи пройтися.

Ми одягнулися.

Я присіла на одне коліно, застібаючи куртку на Вані і зав'язуючи йому шарф, який я подарувала.

— Ось так, — сказала я, поправляючи шарф на Вані.

— О так, — промовив він, поправляючи на мені шапку, яку дав мені від Яна, тому що своєї у мене не було.

— Ти малий бешкетник, — сказала я, проводячи по його носику.

Він посміхнувся. І ми пішли надвір.

Спочатку трохи прогулялися, Ваня все мені показав навколо дому. А потім ми взяли санки і пішли кататися.

Я катала Ваню переважно, але посковзнулась і впала.

— Женю, ти впала, — сказав Ваня, сміючись.

— Так, впала, наче дитина, — промовила я, сміючись і дивлячись в небо, не відразу піднімаючись.

І тут над собою я побачила Яна.

— А тобі личить моя шапка, — сказав він, посміхаючись.

Губи самі розплилися в усмішці.

— Так, більше, ніж тобі.

— Погоджуюсь, — сказала Емі.

— Давай я допоможу тобі встати.

Він протягнув мені руку, як і вчора, але тепер я просто взяла її.

— Дякую.

— Будь ласка.

— Ви пішли без нас кататися, — сказала Емі до Вані.

Ваня почав сміятися і тікати від Емі.

— Наздожени, якщо зможеш!

— Я-то наздожену, але за наслідки не відповідаю, — сказала Емі і побігла наздоганяти Ваню.

— А-а-а-а!

І вони гралися, а ми спостерігали. Це було наче щось дуже щасливе.

Я була щаслива...

— Давай і ми.

— Що? — промовила я, обертаючись до Яна.

— Давай і ми пограємо. Ти біжи, а я буду наздоганяти.

Я нахмурила брови.

— Ми наче дорослі, Яне, — промовила невпевнено я.