39 Глава «Відвертість»

Женя.

Я лежала із заплющеними очима.

Все, що сталося, прокручувалось у голові не один раз.

Я не хотіла думати про те, що до цього призвело і як я такою стала, — це були занадто болючі спогади.

Моя температура спала, я це відчувала тілом.
Хоча Ян уже три рази приходив перевіряти.

Сьогодні всі мої відчуття загострилися, і я не могла просто спати.

Будь-який шурхіт, рух чи звук — я все чула і все аналізувала: скрип підлоги, коли хтось ішов по кімнаті.

Всі звуки наче віддавались болем і роздратуванням. Я не могла заспокоїтись і розслабитися.

Я знов почула кроки, які все наближалися до моєї кімнати. Вони були не схожі на Янові.

Швидші, але м'якші.

Я лежала, не розплющуючи очей, і просто стиснулась уся, як пружина зсередини.

Кроки були все ближче до мене.

Тиша... Я відчула, як хтось доторкнувся долонею до мого лоба. Я ледь стрималась, щоб не відкрити очі.

— Немає температури. Це дуже добре, — почула я тихий голос мами Яна. — Що ж ти пережила, дитино... Сподіваюся, тобі вже не так боляче... — сказала вона, поправляючи ковдру.

Жалість? Навряд чи. Скоріш співчуття. Але чому? Вона повинна була б хотіти позбутися мене в перші п'ять хвилин після всього, а не температуру мені перевіряти.

— Тобі стане краще, я в це вірю, — сказала вона пошепки, цілуючи мене в лоб.
Я стиснула рукою ковдру.

Я почула, як кроки віддаляються.

Що це було? Чому вона себе так поводить? Може, мої відчуття мене підводять? Здається, сьогодні було всього занадто багато.

Я розплющила очі. З вікна проблискувало світло від місяця, і в кімнаті не було зовсім темно.

Я трохи провалилась в сон, але не до кінця, і через деякий час знов почула дуже тихі й обережні кроки.

Я заплющила очі.

Потім я відчула, як біля мене прогнулося ліжко. Хтось сів.

Рівномірне дихання поряд трішки напружувало.

— Я відчуваю, що ти не спиш, — пролунав голос Емі.

Я не відреагувала.

— Я певною мірою розумію, що ти відчуваєш. Коли ти не можеш із собою нічого вдіяти, коли чуєш знайомий голос, або звук, а можливо — і запах.

Я розплющила очі й подивилась на неї. Вона сиділа в профіль до мене, дивлячись на свою руку, яка була зав'язана в бандану. Вона трохи потерла місце шраму.

— Емі, я не хочу про це говорити.

— А я хочу.

— Я думаю, що в тебе є з ким поговорити, окрім мене. Нагадаю, що ми бачились пару разів і тільки нещодавно познайомилися.

— Я пам'ятаю.

— О, це прекрасно. Тоді ми можемо закр...

— Ти перша людина, яка не поцікавилась, що зі мною сталося...

Я зітхнула. «Її потрібно якось зупинити», — промайнула думка.

«Коли вона почне тобі розказувати своє особисте, ти більше не зможеш триматися подалі й ігнорувати», — резонно зауважив реаліст.

— Це тому, що мені нецікаво...

Вона повернула голову до мене і хмикнула.

— Ти не так прекрасно брешеш, як думаєш.

Я пропустила повз вуха її слова.

— Емі, що ти хочеш від мене? — запитала в лоб. — Ти хочеш, щоб я послухала твою історію? Але навіщо мені це? Щоб що? Ти хочеш мого співчуття? А можливо, жалості?

Вона просто слухала дивлячись на мене.

— Чого ти боїшся, Женю?

— Я?

— Так, ти. Думаєш, якщо я тобі щось розкажу, то ми зблизимося. Цього ти боїшся?

— Я нічого не боюсь, і зближуватися я не збираюся.

— Цікаво, ти тепер мене намагаєшся обманути чи все ж себе?

— Що ти хочеш сказати цим?

— Ти тільки нещодавно командувала мені, щоб я вдягла шапку і не змерзла.

— І що з цього?

— Ти навіть не розумієш, що дбаєш про мене.

— Це вийшло на авт...

— Автоматі, — договорила вона за мене. — Ти цим так ідеально прикриваєшся.

«Вона тебе підловила», — веселився мій реаліст.

Я відвернулась.

— Навіть якщо так, це тебе не стосується.

— Наскільки людині мали зробити боляче, щоб вона закрилася настільки, Женю?

— Сподіваюся, це риторичне запитання...

— Саме так. Воно для роздумів. Женю?

Спочатку я мовчала, думала, якщо прикинусь і буду мовчати, авось прокатить і вона піде. Але коли мої очікування збувались?

«Наївна», — сказав реаліст.

— Женю, мені потрібно виговоритися. Будь ласка, вислухай мене. Без якихось зобов'язань. Можеш потім просто забути все.

Справжня реальність у тому, що без зобов'язань я не можу, і це факт, але я із цим нічого не можу вдіяти...

Я обернулась до неї, а вона чекала. Чекала, чи я дозволю.

— Гаразд. Слухаю...

В її очах було стільки полегшення.

Вона почала розказувати свою історію із самого початку. А я просто слухала і не втручалася.

Коли вона закінчила, то зітхнула й опустила плечі, спераючися обома руками на ліжко. Тихі слези було важко бачити.

Я не сказала їй ані слова, але, протягнувши руку, накрила її долоню своєю.

Вона подивилась на мене, але нічого не сказала, приймаючи цей жест.

Через якийсь час, подякувавши, вона пішла геть. А я залишилася з важким відчуттям у грудях.
«А що ти хотіла? Ти ж прекрасно знала, що так і буде. Ти просто не вмієш не реагувати на чужий біль», — промовив мій реаліст, цього разу більше співчуваючи мені.

Я навіть не помітила, як напружено лежала, слухаючи її історію. Шия боліла і голова. Я потерла скроні, заплющуючи очі.

Може, я трохи засну...

Минуло небагато часу, і я знов почула кроки. Але ці ледь відчувалися, наче хтось прокрадався.

«Ще однієї розмови я не витримаю», — промайнула думка.

Двері трохи скрипнули.

Тут я відчула, як до мене хтось притулився. Я розплющила очі й побачила, як Ваня вмощується спиною до мого боку.

Я усміхнулася і знов заплющила очі, допомагаючи йому залишитися непоміченим.

Він трохи полежав, а потім обернувся до мене. Поцілував у щічку, і через деякий час я відчула рівномірне дихання. Заснув.

Моє тепло відгукнулося, наче задоволений котик, якого приласкали.

Я погладила його по голові й поцілувала в маківку.