38 Глава «Безпорадність»

Ян

Я знов подивився на годинник — вже пройшло 15 хвилин, а Женя так і не повернулась. Може, їй стало зле?

З моменту, як Емі сказала там на дорозі, щоб ми поїхали до наших батьків, Женя наче сама не своя.
Спочатку я подумав, що це звичайна тривога перед знайомством з батьками, але щось було не так.

Коли ми сиділи у вітальні, її іноді потряхувало. І вона не переставала зводити очей з тростини тата. Я не міг зрозуміти, що не так.

Потім вона сказала, що голова болить, і я приніс ліки. Але за столом стало все іще гірше.

Вона погано їла, і я бачив, як вона іноді зависала. Але все одно дбала про Ваню.

І кінцевим це було спиртне.

— Не наливай мені, Яне, я взагалі не вживаю алкоголю.

Її голос був такий холодний, а обличчя — наче біле полотно.

— Добре, Женю, — тільки й сказав я.

Після того як вона вийшла, я не міг знайти собі місця, тривога не переставала бити по вухах.

— Ваню, будь ласка, піди подивися, де Женя і чи все у неї добре. Вона щось довго не повертається. Просто постукай і запитай, чи все гаразд.

— Авжеж, татку. Я скоро.

— Яне, не поясниш? — сказав батько.

Я подивився на Емі, і наші погляди зустрілися. Вона дивилась на мене із співчуттям і розумінням.

— Тату, будь ласка, не тепер.

— Синку, ти знаєш, ми просто переживаємо.

— Знаю, але тепер переживати потрібно не за ме...

— ТАТУ! — прибігаючи, закричав Ваня. — Тату, Жені немає там. У вбиральні пусто.

— Як пусто? — не розуміючи нічого, спитав я.

Я швидко встав із-за столу, зачіпаючи склянку й перекидаючи її.

— Може, вона просто вийшла? — стривожено припустила Емі.

Але з її вигляду було зрозуміло, що й вона мало в це вірить.

— Ми з Ванею підемо і подивимось, де вона.

— Я з вами, — промовила Емі. Я кивнув їй.

Чим нас більше, тим швидше знайдемо. Може, вона дійсно просто вийшла подихати свіжим повітрям.

Ми пішли, і я зупинився в коридорі біля вішака й побачив мою куртку, в якій прийшла Женя.

Вона що, вийшла без куртки?.. Тривога почала битися в мені іще сильніше.

Я вискочив із дверей не одягаючись і оглянувся, хотів уже піти шукати, як бічним зором зачепився за щось.

Коли подивився вбік, то побачив, що Женя лежить під стіною.

— Женю!.. — я швидко підійшов і, стаючи на коліна, взяв її обличчя в руки.

Емі з Ванею вибігли слідом.

— Тату, що із Женею?

— Яне, бери й занось її в дім! — промовила переляканим голосом Емі.

— Женю, — покликав, наче хотів, щоб вона відгукнулась. — Женю, будь ласка. Як ти тут опинилась?.. — Я взяв однією рукою її під коліна, а іншою під спину.

Я поніс її в дім і пішов на автоматі у свою кімнату. Поклав обережно її на ліжко.

— Алло, швидка, будь ласка, у нас дівчині стало зле, вона непритомна... — Емі викликала швидку.

— Женю, ти мене чуєш? — промовив я безсило, торкаючись долонею її обличчя.

— Яне, на, дай їй понюхати нашатирю, — сказала мама.

Я взяв і підніс до її носа, але реакції не було взагалі.

— Не допомагає, мам.

— Спокійно, за пару хвилин буде швидка, не панікуємо, — твердо сказала мама. Вона у мене була бійцем.

— Татку, а що із Женею? — спитав Ваня зі сльозами на очах.

Ну що я мав йому відповісти, якщо й сам не знав?

— Ваню, Жені стало зле, і вона знепритомніла, але зараз прийде лікар і допоможе ей, — промовила Емі до нього.

Я побачив в очах Вані страх. Він підійшов до Жені й взяв її руку у свою.

— Тату, Жені дуже холодно.

— Ми її зігріємо, — промовив, беручи ковдру і прикриваючи її.

«Скільки вона там пролежала?» — ця думка не залишала мене.

«Ти не знаєш мене», — згадались її слова.

Я дійсно мало що знаю про неї. Я ходив по кімнаті туди-сюди, постійно перевіряючи час. Секунди тягнулись, наче години.

— Яне, скажи мені, чому ти попросив, щоб ми нічого не питали про сім'ю Жені? — спитав мене тато. Скоріш за все, у нього на це були свої думки.

— Вона попросила. Інакше б не приїхала сюди.

— А ти думав, чому саме про це вона попросила?

— Думав, тату, але ж ти знаєш, що причини можуть бути різні, і вона мені нічого не пояснювала, тільки сказала, що в неї був не найкращий приклад у житті.

— Її хтось міг ображати?

Я подивився на тата, потім на Женю, яка лежала, і Ваню, який тримав її руку, стоячи біля ліжка.
Я заплющио очі.

— Сподіваюся, що ні...

Тато поклав руку мені на плече:

— Все буде добре, синку.

— Женю, ти мене бачиш? — сказав Ваня голосно.

Вона опритомніла. Я підбіг до ліжка, відчуваючи полегшення.

— Бачу, Ваню, — сказала вона і намагалася видавити усмішку, але в неї погано виходило.

— Женю, як ти себе почуваєш? — спитав я.

Вона перевела на мене свій погляд, повільно кліпаючи очима.

— Жити буду... не хвилюйтеся.

— Ну, раз ти намагаєшся жартувати, тобі вже краще.

— Ага. Вибачте за незручності, — ледь вимовила вона.

— Женю, перестань. Скажи, як це сталося?

Вона дивилась якусь мить, а потім відвела погляд.

— Хотіла подихати свіжим повітрям...

«Не скаже», — зрозумів я.

Якраз цієї миті Емі та мама прийшли з медиками зі швидкої допомоги.

— О, вона опритомніла! — промовила мама.

— Так, прийшла до тями.

Емі зітхнула з полегшенням. Вона явно переживала більше, ніж хотіла показати.

Ми пропустили до Жені медиків, і одна з них мовила:

— Женю? От не думала, що сьогодні знов тебе побачу. Нас направили сюди, бо місцева бригада була зайнята, — промовила фельдшерка старшого віку.

— Привіт. Я також цього не чекала, тьотю Наташо.

Вона сіла біля Жені.

— Ти пам'ятаєш, що сталося?

Женя кивнула.

— Де тобі зараз боляче?

— Ніде.

— Дихати не важко?

Вона заперечно похитала трохи головою.

— Голова не паморочиться?

— Зовсім трохи.

— Перед тим був напад?

Вона тільки кивнула.

— Відчуття паніки?