37 Глава «Тригер»

Женя.

— Женю, — промовив Ваня, встаючи з моїх колін. Волоссячко геть скуйовдилось.

— Слухаю, Ваню, — сказала я, пригладжуючи його волосся. — Ти тепер їжачок.

— А де ми зараз?

— Їдемо до твоїх бабусі й дідуся, — сказала я, відчуваючи страх, який підбирається аж до горла.

— Синку, ми вже скоро будемо у бабусі Ані й дідуся Івана.

— То ти з нами їдеш, Женю?

— Так, я їду з вами, тому що дороги дуже замело снігом і ви б не змогли мене відвезти до мого дому.

— Як круто! — сказав Ваня.

Я нервово посміхнулась.

— Тату, а ще довго залишилося?

— Ні, всього пару хвилин.

Почувши це, я стиснула руку сильніше в кулак і відчула, як крапля поту скотилась по спині.

Я потерла скроні рукою, натискаючи на них сильніше.

«Заспокойся, Женю, це просто люди, не більше», — намагалася себе заспокоїти я.

У мене досить погано виходило. Чим ближче ми наближались, тим сильніше серце билося, а руки ставали холоднішими.

Я склала руки в замок і великим пальцем потирала руку, поки не почула:

— Женю, ми приїхали, — сповістив мене Ваня, беручи за руку. — Женю, а чому твої руки такі холодні? — спитав Ваня.

Ян почув це й обернувся.

— Женю, тобі було холодно в машині? Чому ти не сказала? А може, в тебе гарячка? — спитав він, дотягуючись до мого лоба.

Я відсторонилася, кажучи:

— Зі мною все добре. Іноді так буває, — сказала я, дивлячись йому в очі.

Що він там побачив — не знаю, але сказав тільки:

— Все буде добре.

— Сподіваюсь, — вже тихіше промовила я.

— Женю, я допоможу тобі зігрітись, — промовив Ваня і почав дмухати на мої руки.

Дивлячись на нього, я подумала: «Женю, ти мусиш витримати цей вечір хоча б заради цієї дитини».

— Досить, Ваню. Дуже тобі дякую за турботу, — сказала я, цілуючи його в лоб. — Мені стало значно краще... Давай вийдемо.

Я набрала в легені повітря і відкрила двері, стаючи на ноги, які мене ледь тримали. Я трохи сперлася на машину, яка до колоття в руках була холодною.

Це навіть добре, трішки до тями мене приведе.

Я допомогла вийти Вані. Ян також підійшов упритул і застебнув на мені куртку. Я подивилась ему в очі.

— Ти сама побачиш, що немає чого боятися. Вони у мене дуже хороші.

Наївний.
Я тільки кивнула головою.

Ваня взяв мене за руку, і ми пішли до будинку

Кожен крок був важчим, ніж попередній.

Я відволікалась на хрускіт снігу під ногами.

Коли ми підійшли до дверей, Ян відкрив їх, пропускаючи вперед, але я не пройшла.

Він подивився на мене і увійшов першим, а ми з Ванею слідом.

— Мамо, ми вдома, — сказав Ян, роззуваючись.

Моє тремтіння посилилось. Я присіла на одне коліно і допомогла Вані роззутися.

— Женю, я сам умію...

— Я просто допоможу, — сказала, вже допомагаючи скинути і йому куртку. Ян забрав у мене куртку Вані і повісив, а потім допоміг мені зняти мою і також повісив.

Я настільки була не в собі, що навіть не думала опиратись йому.

— Ну привіт, — сказала жінка, вийшовши з якоїсь кімнати. Це, мабуть, і є мама Яна.

— Бабусю! — сказав Ваня і пішов обійматись. А я стала позаду Яна і не поспішала виходити з-за його спини.

— Ванюшо, ти моє сонечко, — промовив вона ласкаво, цілуючи й обіймаючи його. — Бабуся дуже сумувала за тобою.

— І я, бабусю.

— Що ви так довго плентались? — промовила Емі, виходячи до нас.

— Якщо ти не помітила, то дороги повністю в снігу, і я їхав не дуже швидко, тому що Ваня спав у машині. А ти коли приїхала? — спитав Ян.

— Давно.

— Не слухай її, вона приїхала п'ять хвилин тому, — здала її мама.

— Мамо, ти на чиєму боці?

— Я на боці справедливості. Так, ви двоє аболтусів, заспокоїлися і дайте мені познайомитися з нашою гостею. Яне, може, ти трохи відійдеш, а то ти наче її захищаєш, а я точно її не з'їм, я ж не вовк, — сміючись, промовила вона.

Ян повільно відійшов, і очі мами Яна зупинились на мені. Я сильніше стиснула руки в кулаки, аж мої маленькі нігті впилися в шкіру.

Вона підійшла і простягнула мені руку:

— Я Аня, мама Яна. Я чекала нашої зустрічі.

Я на автоматі підняла очі на Яна і відразу перевела їх на неї. Я протягнула руку і потисла її.

— Я Женя. Вибачте, що потурбувала вас цього вечора.

«Ввічливість — наше все, навіть якщо ти зараз тут упадеш у непритомність», — іронізував мій реаліст.

— Мені дуже приємно з тобою познайомитись, Женю. Не потрібно вибачатись, ми любимо гостей, особливо таких приємних.

— Дякую, і мені також приємно.

«Якщо тебе переїде машина, ти й тоді будеш вибачатись?» — знущався з мене мій реаліст.

— Ну що ж, ходімо у вітальню. Ваню, покажеш Жені, де наша вітальня?

— Звісно! — Ваня підійшов до мене і, взявши за руку, повів у вітальню, а Ян і Емі пішли за нами.

Але щойно ми увійшли, то ледь не зіштовхнулися з чоловіком старшого віку, мабуть, із батьком Яна. Він явно йшов до нас.

— Вибачте, — сказала я.

— Нічого, все добре. Я якраз йшов до вас привітатись, але через це не встиг, — сказав він, піднімаючи тростину в руці.

Я вставилася в цю палицю, пригадуючи не найкращі спогади...

— Я Іван, — простягнув він руку.

Слова наче були десь на фоні.

Мені хотілося здати назад, але я стрималась і потисла руку.

— Женя. Приємно познайомитися.

— Я також радий знайомству. Ну що ж, проходьте, сідайте на диван.

— Дідусю, як ти почуваєшся? Твоя нога вже тебе не дуже турбує?

— Ваню, ніхто за мене так не переживає, як ти, — сказав він і погладив його по голові. — Проведи Женю сісти на диван.

— Добре, дідусю.

Ваня потягнув мене, і ми сіли. Ян також сів біля мене.

— Ну що, як ви доїхали, синку? — спитав батько Яна.

— Повільно, але впевнено, тату. Ти ж бачив, сніг усе замів.

— Бачив, і до ранку іще більше намете.

Я не могла сконцентруватись на тому, що вони говорили, мій погляд все повертався до тростини, яку батько Яна відклав збоку крісла, на якому сидів.