Надія

36 Глава «Перший танець»

Женя

— Женю, яка тобі сподобалась піца більше? — спитав у мене Ваня, жуючи кумедно піцу.
Губи самі розійшлись в посмішці.

— Оця м'ясна, — показала я на одну із них. — Вона, як на мене, найсмачніша.

— Мені ця також подобається найбільше.
— І мені, — піддакнув Ян сину.

— Ой, ідіть ви. Знов я сама зі своєю сирною, — наче ображено проговорила Емі. — Ви змовились всі, — показала вона пальцем на нас всіх трьох, і ми всі почали сміятися.

Була така приємна і затишна атмосфера. Тепло у кафе, камін, у якому потріскували дрова, а за вікном падав сніг і все навкруг морозив.

Наче зима-бешкетниця гралась, але у кафе зайти не могла, і вона спостерігала з-за вікна за теплом у каміні, ходячи туди-сюди й думаючи, як би також відчути це тепло.

Ми вже доїдали, а Ян встав і сказав, що пішов привітатися іще із дружиною Борі. Його не було якийсь час.

А ми з Ваньом їли картоплю фрі і дуріли: то він мені вмокне у соус і годує, то я його.

Я подивилась на Емі, вона спостерігала за нами. Я протягнула одну картоплю до неї.

Вона подивилась на картоплю, а потім на мене, піднімаючи брови типу: «Ти що, серйозно зібралася мене годувати?». Я ледве помітно потрусила картоплею, щоб вона вже її взяла.

Вона скептично подивилася, але нахилилася і взяла зубами, вслід за мною так само і Ваня протягнув їй картоплю.

— Візьми і від мене, — сказав він, посміхаючись.

Емі взяла і подивилась на мене типу: «Це ти його цьому вчиш».

Але їй було важко стримати усмішку і те, що їй було приємно.

— Дякую вам... — пробурмотіла вона.

— Будь ласочка, Емі, — промовив Ваня.

Ми з Емі посміхнулися.

В цю мить по цілому кафе рознеслась музика. Досить голосно. Я заозиралася і побачила, як Ян повертається до нас, але не на своє місце, а прямо до мене. Я нахмурила брови.

Підійшовши, він простягнув до мене руку:

— Женю, будь ласка, станцюй зі мною.

ТУК... ТУК... ТУК... ТУК... ... тук... тук... тук — серце пішло в танок.

Я дивилась на нього, потім подивилась навкруг — ніхто не танцював. Знов подивилась на нього. «Женю, відмовся», — кричав мій самозахист. «Женю, запам'ятай, дуже некрасиво відмовляти чоловікові в танці...» — згадала слова мами.

Кров прилила до щок, і мені стало душно.

— Яне, але ніхто не танцює... — намагалася я достукатись до нього, — і нам потрібно йти вже додому, поки дороги не замело, — торохтіла я тремтячим голосом.

— Давай просто потанцюємо, це не займе багато часу.

Я перевела погляд із його очей на руку, відчуття було, що якщо я її візьму, то це буде щось невідворотне. Це ж не секунда, як коли він мене підняв зі снігу.

«Як я в це вляпалась», — промайнула думка.

Я зітхнула і трохи провела спітнілою рукою по джинсах і трішки тремтячу руку вклала в його трохи більшу.

У нього відразу розцвіла посмішка на обличчі, і ми пішли в маленьке коло, де було, мабуть, спеціально відведене місце для танців. Мінітанцпол.

Поки ми йшли, він не відпускав мою руку. Потім ми стали, і він обернувся до мене, підійшов ближче і взяв своєю правою рукою мою ліву, а свою іншу руку поклав мені на спину.

Я відчула тепло його долоні навіть через светр. Мурашки пройшлися туди-сюди.

Я поставила свою праву руку йому на плече.

— Готова?

— Ні.

Він посміхнувся і зробив перший невеликий крок, я також за ним. У мене було відчуття, що я клубок із нервів.

— Спокійно, це всього лиш танець.

— Я досить давно не танцювала, — промовив до нього, дивлячись під ноги, щоб не спіткнутись.

— Будь ласка, подивися мені в очі.

Насилу, але я підвела очі й зустрілась із його темно-карими очима. В них відображалась я — розгублена. Мої зіниці були збільшені. Напружений заєць.

— Ти сьогодні дуже красива.

От якщо він думав так мені допомогти, то дарма. Я трохи запнулась, але він мене утримав.

— Дякую тобі за комплімент, звісно, але перестань це робити, ти мене збиваєш.

Він трохи усміхнувся.

— Я теж дуже хвилююся, — сказав мені на вухо.

— По тобі не скажеш... — промовив, дивлячись йому в очі.

— Це роки тренувань, — я почула нотки смішинок в його голосі.

Я закотила очі, а він тільки посміхнувся.

— Подивись на Ваню.

Я глянула: Ваня, спершись руками об стіл і поклавши голову на руки, дивився на нас із сяючими очима.

— Сьогодні він дуже щасливий, тому що ти з нами.

Ці слова віддались у мені теплом і заповнили всю мене.

— Насправді, Яне, це Ваня робить мене щасливою. Наче нагадує, що у мені є також щось живе... — чесно сказала йому.

Непомітно за розмовою мені стало комфортніше.

— Я повністю розумію твої почуття. Після смерті Віки, мами Вані, мені було дуже важко, але він повернув у моє життя радість і відчуття, що життя продовжується.

— Мені прикро, що так сталося... — тільки й сказала я.

— Я це тобі сказав не для того, щоб ти сумувала. Просто поділився.

— Тобі не здається, що я занадто чужа для таких одкровень?

— Ні, мені зовсім так не здається, тому що ти для нас із Ванею вже давно не чужа...

— Але чому ти такий прямолінійний?

— Я хочу бути чесним із тобою. Стосунки мають будуватися на довірі й чесності.

— Які іще стосунки, Яне? — обурилась я.

— Наші, Женю.

Ну як можна бути настільки спокійним?

— Між нами немає ніяких стосунків.

— Женю, вони вже є. Подивись, ми танцюємо і сперечаємось, чим не стосунки? — весело промовив він.

— Ти... нахаба.