35 Глава «Тобі личить»

Женя

— Ви втомилися нас чекати і вирішили полежати?

Почула я голос Емі й підняла голову.

Подивилась на неї, а потім на Яна, який чомусь милувався нами.

— Ми із Женею дивимось на сніжинки, — промовив Ваня.

— Встаємо, Ваню, хвилинка минула.

Емі допомогла Вані піднятись і почала його обтрушувати. А до мене підійшов Ян і протягнув руку.

— Я сама можу.

— Знаю. Але я хочу допомогти, — промовив він, тримаючи протягнену руку.

Я взяла його руку, він мене підняв, і ми стукнулися головами.

— Ой, вибач, — сказала я, потерши лоб.

— Це ти мене вибач, я ненароком, — промовив він, починаючи потроху струшувати з мене сніг.

Спочатку із шапки, потім із куртки, а присівши, обтрусив із ніг, я ж просто, застигши, дивилась і не рухалась.

Він встав, подивився мені в очі й протягнув руку до мого обличчя, але я на автоматі трохи відсунулась.

Його рука завмерла у повітрі, він чекав, просячи очима дозволити, і я піддалась трохи вперед, а він поправив моє волосся.

— Ти намокла, Женю.

— Нічого, іноді це того варте, — говорячи це, я посміхнулась і подивилась на Ваню, який спостерігав за нами, і Емі з ним.

— Згоден із тобою. Ваню, ану покрутись, ти теж змок.

Ваня відразу виконав прохання, веселячись:

— Женю, дивись, я кружляю!

— Так, бачу. Але ти також намок трохи, так що швидко пішли в машину.

— Добре, Женю, — відразу послухався він мене. І, взявши Яна за руку, пішов з ним до машини.

А ми з Емі позаду них теж пішли.

— Тату, мені Женя подарувала шарф. Дивися, який красивий!

— Так, дуже гарний. А ти їй подякував?

— Авжеж! Але вона сказала, щоб я його не брав до школи і щоб я більше не бився, бо вона мені багато купить шарфів.

— Так і сказала? — запитав Ян, озирнувся на мене на мить і посміхнувся. Мені стало ніяково, і я відвела очі.

— Ти дивовижна, — почула я голос Емі біля себе.

— Та ні, Емі, я звичайна людина.

— Ти знаєш, я такого щасливого Ваню не бачила ніколи. Хоч брат дуже його любить, я б навіть сказала, що душі в ньому не чає, але з тобою він інакший, і не тільки Ваня...

— Тут я б іще посперечалася, хто кого щасливим робить. Ваня — прекрасна дитина з чистим і щирим серцем...

— Тому ти дозволила саме йому до себе наблизитись?

— Я... — я не знала, що їй відповісти.

Можливо, вона й мала рацію.

— Ти знаєш, Женю, мої шрами відразу видно, тому що вони фізичні, — сказала вона, дивлячись на свою руку в бандані.

Сьогодні була червона, з білим пір'ям по всій бандані. 

— Але емоційні шрами також видно, тільки потрібно прислухатися.

— Красива бандана. Поєднання білого пір'я і червоного кольору дуже гарне.

— Змінюєш тему?

— Скоріш не знаю, що тобі відповісти, Емі. Але те, що я сказала про бандану — це щиро, хоч я б воліла, щоб вона була просто частиною твого стилю...

Вона дивилась на мене мовчки, нічого не говорячи.

Ми якраз прийшли, я навіть не помітила, як ми сповільнилися, і хлопці на нас чекали.

Ваня вже був у машині, закутаний в плед.

— Я слідом за вами, — промовила Емі, сідаючи у свою машину.

— Добре, Емі. Женю, ти мокра, — сказав він, стягнувши свою куртку. — У мене більше немає пледів, тому візьми куртку.

— А ти будеш мерзнути?

— Не хвилюйся, у машині тепло, — сказав він, накидаючи на мене свою куртку, змушуючи засунути то одну руку, то другу.

Він узяв рюкзачок з моїх рук і мокру куртку, щоб мені не заважало. І потім застебнув бігунок на куртці.

— Тобі личить моя куртка.

Я почервоніла і відчула, як вітер подув, і зрозуміла, що я дійсно досить мокра.

— Ага, оверсайз тепер в моді, — посміхнулась я жартома.

— Залазь в машину, моднице, — промовив він, відчиняючи задні дверцята, де був Ваня.

Я сіла біля Вані, і Ян зачинив за мною двері, пішов навколо машини й сів за кермо, рушаючи.

— Ваню, ти зігрівся?

— Так, Женю, а ти?

— Я поки що ні, але в машині тепло, то я скоро зігріюсь.

— Тато сказав, що прогрів для нас.

Я подивилась у дзеркало, з якого спостерігали темно-карі очі. І усміхнулася кутиками губ. І він відповів щирою гарною усмішкою.

Я почала відігріватись...

Коли ми приїхали, Ян відчинив мені двері, і я вийшла, а потім Ваневі допомогла вийти.

Я роззирнулася і побачила скромне і затишне кафе.

— Яне, а де Емі? Вона ж казала, що буде їхати за нами.

— Емі мені написала, що їй потрібно в одне місце і вона трохи запізниться.

— Зрозуміло.

І ми пішли в кафе. Ян відразу привітався з господарем, який нас зустрів, і попросив два пледи для Вані і мене.

Господар усе нам приніс.

— Яне, не познайомиш нас із красивою дівчиною?

— Авжеж, це Женя. Женю, це мій старий друг Боря. Вони із дружиною тримають це кафе.

Він простягнув мені руку для рукостискання, і я відповіла.

— Приємно знайомитись з вами, Ян дуже давно нікого із собою не приводив.

— І мені також приємно.

Його друг був приємним чоловіком.

Я пропустила повз вуха його слова про те, що Ян нікого не приводив, — щось про це думати зовсім не хотілося.

— Що б ви хотіли поїсти сьогодні?

— Яне, я тут уперше, може, замовиш на свій смак?

— Добре, Женю. Боря, будь ласка, нам як завжди два види піци, тобто чотири піци, по дві одного виду. Вані — сік ягідний, Емі — колу. Женю, а ти?

— Сік полунично-банановий.

— Емі приїхала?

— Так, приїхала в неділю увечері.

— Як вона?

— Вже краще, — коротко відповів Ян.

— Дядьку Борисе, і картоплю фрі!

— Ооо, обов'язково, Ваню, я завжди пам'ятаю те, що ти любиш.

— І картоплю на всіх, Боря.

— Добре, зараз усе буде, — сказав Боря і підмигнув Вані.

— Тож, значить, Ваню, ти тут часто буваєш? — спитала його.

— Іноді, коли тато їде в місто, то ми завжди заїжджаємо поїсти до дядька Бориса і тітки Люби. А іще приходимо до них у гості.

— Тут гарно і затишно.