Глава 33. «Бальзам на рани»

Женя

— Залазь, — сказала я Вані, відчиняючи ему задні дверцята машини, і слідом сіла й я біля нього.

Механічно подивилась у дзеркало — Емі відвела очі.

Ну що ж, хай дивиться, я не хочу сідати поруч із нею.

Я взяла пасок безпеки і пристебнула ним Ваню, а потім і себе.

— Безпека — це важливо, — сказала йому.

— Ти як мій тато. Він мені постійно про це нагадує.

— Так і має бути, він твій батько і переживає за тебе.

— Ти теж за мене хвилюєшся?

— Так, і я... — тихо промовила.

А очі то як засяяли.

«Чи я справді можу когось зробити щасливим?» — це питання не полишало мене, відколи я зустріла Ваню і Яна.

Я відвернулась до вікна, дивлячись, як краєвид змінюється за частки секунди.

«Ненавиджу тебе і твою правильність...» — згадались такі болючі слова.

Очі заволокло пеленою зі сліз, які я стримувала.

Я заплющила очі ненадовго, щоб упоратися з почуттями, які вирішили про себе нагадати саме зараз.

Стиснувши ручку дверцят машини, я проговорювала про себе: «Женю, все добре. Ти вже це пережила. Заспокойся».

Але це не допомагало, і, не віддаючи собі звіту у своїх діях, я почала потроху поплескувати себе по грудях. Але це не залишилось непоміченим.

— Що ти робиш? — почула я голос Емі й розплющила очі.

— Вирішила поспати, — саркастично відповіла.

— Влаштовуйтеся зручніше, ваш комфорт для нас — найголовніше, — повернула мені таку ж відповідь.

Я трохи посміхнулася.

— Так краще, — тільки й сказала вона.

Хм, цікаво, це ж що виходить — вона мене заспокоювала? Якась нісенітниця, навіщо ей це?

— Що краще? — все ж вирішила я уточнити.

— Коли посміхаєшся, а не сумуєш, як хвилину тому, — прямо сказала вона.

— Тобі, Женю, дуже личить, коли ти посміхаєшся, — промовив Ваня.

— Людина не може постійно посміхатись, Ваню. В нашому житті дуже багато емоцій, і вони не всі радісні, і це нормально. Розумієш? — сказала я більше для Емі.

Ваня згодно кивнув головою.

— Ти вмієш водити машину? — Емі звернулась до мене.

— Ні.

— Чому?

— Не склалося.

— В тебе велика сім'я?

— Ні. У мене іще два брати.

— Ну, трохи більше, ніж у нас із Яном. Де вони живуть?

— Недалеко від міста, — відповідала я коротко, рубано і по суті. З кожним її питанням мені ставало все більш некомфортно.

— Цікаво. А як ти опинилася в селі, де тепер живеш? Це досить далеко від твого дому.

— Не повіриш: ішла, ішла, а потім зачепилася й упала, і опинилася в селі біля свого дому, — відмахнувшись, відповіла я.

Руки спітніли, я непомітно витерла долоню об джинси. Я відчувала себе наче на допиті.

— Смішно, Женю, — сказала вона, щось для себе відмічаючи у своїй голові — це було видно по очах. Досьє на мене збирає. — А твої батьки? Чим займаються?

— Мама — домогосподарка, а батька в мене немає... — відповіла я, кажучи напівправду.

— А що з батьком?

— Емі, будь ласка, стеж за дорогою і перестань ставити мені купу запитань! — різко сказала їй.

Вона нічого не відповіла. Потім ми їхали у тиші аж до самого кінотеатру, навіть Ваня майже нічого не питав — явно відчував напругу в машині.

Ну от чому я не стрималась? Емі ні в чому не винна. Вона ж не знає, які у мене стосунки з батьком.

— Ну що, ми приїхали, можемо виходити.

Ваня подивився на мене, а я трохи йому посміхнулася і розстебнула пасок безпеки.

Я відчинила дверцята і вийшла, а Ваня слідом за мною.

Я подивилась навкруги. Все світилось. Я зовсім відвикла від міста.

А іще мене мучила совість — просто не давала спокою.

Емі опустила вікно і сказала:

— Я їду припаркуюсь тут неподалік і прийду.

— Добре, ми тебе почекаємо біля входу.

Вона кивнула на знак згоди.

Машина від'їхала, і ми з Ванею залишились самі вдвох. Я подивилась на нього.

— Ну що, пішли? — сказала я, протягуючи до нього руку.

— Пішли! — радісно промовив він, беручи мою руку і стискаючи.

— Женю, а коли ми будемо робити шпаківню?

— Коли приїдеш до мене, тоді й зробимо.

— А давай придумаємо ще щось, крім шпаківні?

— Давай, кажи, що в тебе вже в голові.

— Давай зробимо маленьку хатку!

— Цікаво, а я думала, може б зробити полицю собі для книг.

— Вау, ти теж любиш читати? А давай зробимо дві, і одна буде тобі, а одна мені, — швидко проговорив він, зупиняючи мене напівдорозі.

— Зробимо.

— А татові й Емі теж зробимо?

Я прихилила голову на один бік, милуючись цією дитиною. З кожним разом мене все більше лякало те, що росте всередині мене, коли я поруч із ним.

— Ну, якщо їм теж буде потрібно, то ми з тобою зробимо і продамо їм, а гроші поділимо між нами двома, згоден? — ледь стримуючи сміх, сказала я.

— І купимо собі солодощів!

— Також пельмені, — підтакувала я йому.

— І пельмені! — з сяючими очима промовив він.

Мені спала на думку шалена ідея.

Я відпустила його руку, підійшла ближче, узяла його під пахви й почала кружляти разом із ним.

Він заливисто сміявся, а я з ним.

Його голос був наче бальзам на мої рани, це так дивно.

Доросла дівчина, яка всередині вся у шрамах, і цей маленький чоловічок, який насправді лікує ці рани, наче латає кожну окремо.

Те, що я так хотіла заховати й захистити, хоче вийти назовні й радіти життю, і дарувати багато любові... Це небезпечні відчуття.

— Ваню, мені закрутилося в голові, — промовила я весело, зупиняючись. — Ти як? — спитала його, притримуючи на випадок, якщо йому теж закрутилось у голові.

— Це було класно, Женю!

— Ми відволіклися. Ходімо до кінотеатру, а то Емі загубить нас.

Я ж не знала, що в той момент Емі спостерігала за нами з теплою посмішкою.

Ми прийшли і стали чекати на неї. Вона не затрималась надовго, і всього через кілька хвилин була біля нас.

— Ну що, я тут, ідемо, — сказала вона, намагаючись уникнути мого погляду.

Я схилилась до Вані й промовила йому на вухо, щоб він зайшов усередину, зайняв нам місце за столиком і почекав на нас, а я скажу щось Емі. Іще я йому сказала, що люблю столик біля вікна.