Глава 32. «Давно забуті відчуття»

Женя

Минуло два дні.

Я розплющила очі. Вихідні — це прекрасно. Я подивилась на годинник — ще тільки 9 година. Я посміхнулась, встаючи з ліжка.

Дорогою на кухню я увімкнула музику в колонках. Рухаючись у такт музиці, я пройшла на кухню і відкрила холодильник.

Глянувши туди, я вирішила зробити легкий суп, а іще витягнула паштет. Я погодувала Джессі. Потім зробила суп і поїла з паштетом.

Я ледь почула через музику, що хтось дзвонить у дзвінок. Прикрутивши музику, я пішла відкривати.

Перед цим я подивилась на себе критично, але махнула рукою — і так зійде.

«Коли тебе востаннє хвилювало те, як ти одягнена, Женю?» — промайнула думка, яку я просто відігнала.

Відчинивши, я побачила Зіну.

— Привіт, Женю.

— Привіт, не чекала вас сьогодні, якщо чесно.

— І чому ж це? — здивувалася вона.

Я подивилась у телефоні на календар і переконалася, що нічого не сплутала.

— Ви знаєте і самі, — сказала їй, пропускаючи в дім.

— Женю, говори прямо.

— Ви прийшли з цвинтаря, — не питала, а констатувала.

Вона глянула мені в очі, але не відповіла нічого і пішла на кухню. А я за нею.

— Чай вип'єте?

— Так. Чорний, будь ласка.

— Знаю...

Вона сіла на диван і чекала, поки я не зроблю чай і не сяду біля неї. Коли я принесла їй чай, вона дивилась у вікно.

— Дякую, Женю, — промовила вона, беручи чай.

— Та нема за що, — відповіла я, сідаючи також на диван і беручи свій чай у руки.

Настала тиша. Вона сиділа і дивилась у вікно, думаючи про своє, а я просто чекала, коли вона заговорить.

До мене прийшла Джессі і вилізла на диван, але коли я її погладила, вона пішла до Зіни і всілась їй на коліна.

Навіть вона відчувала, що Зіні погано. Моя кішечка в такому ніколи не помилялася.

Вона почала її гладити, відклавши кружку на маленький столик.

— Ти знаєш, звідки я прийшла і який сьогодні день. Можу зробити висновок, що ти багато знаєш, — промовила вона, порушуючи тишу.

— Частково щось знаю, частково щось помітила, не більше.

— Чому ти ніколи не питала? — запитала вона у мене, подивившись в очі.

— А треба було?

Вона не відповіла, чекаючи продовження.

— Зіно, я вважаю, що людина подібне сама має розказати, коли захоче і коли їй буде від цього не так боляче...

— І багато ти знаєш?

— Достатньо...

— Тоді ти знаєш, що я відверто жахлива матір, яка звела своїми ж руками доньку в могилу.

— Не мені вас судити, яка ви матір. Сподіваюся, що ви так діяли з хороших спонукань... — промовила я спокійно.

— Я діяла егоїстично, Женю. Я егоїстка, — промовила вона з роздратуванням.

— Всі люди тією чи іншою мірою егоїсти, і цього не відняти...

— Скажи мені, якщо ти знала, то чому допомагала весь цей час? Думаю, я від твого батька не відрізняюся, можливо, я навіть гірша.

Я дивилась у кружку в руці, а потім перевела погляд на неї.

— Тому що я бачила і відчувала те, чого ніколи не було у мого батька, — сказала я тихіше.

— І що це?

— Сильне відчуття провини... Ви відчували вину за те, що зробили і як учинили тоді. Ви ж не просто так мені допомогли тоді з домом...

На цих словах вона взяла чай зі столика і відвернулась до вікна. Джессі скочила з її колін і пішла собі геть.

— Я вам її нагадую, так? — я не питала, я констатувала, просто казала те, що знала від самого початку.

— Вона була молодша за тебе тоді... — тихо промовила вона.

— Знаю. Їй було всього 19 років.

— Якби я тоді не втрутилась, то моя дівчинка була б жива... — по зморшкуватому обличчі покотилась сльоза.

— Я ніколи не забуду її слова в той вечір: «Якби ти мене справді любила, то зрозуміла б мене, але ти зовсім не думаєш про мої почуття, а тільки про себе...»

Це було боляче чути. Я стисла кружку сильніше в руках. Я не змогла її обійняти, але поплескала її по плечу.

Більше я їй нічого не відповіла, і ми так сиділи якийсь час, поки вона не пішла до себе.

Я стояла, дивлячись у вікно, роздумуючи над цим усім.
«Я так і не змогла її обійняти...»

«Звісно ж не могла, тому що тобі шкода ту дівчинку, яку не розуміла власна мама. Ти ж знаєш, що вона насправді винна, навіть якщо тоді не усвідомлювала наслідки своїх дій...» — розклав усе по фактах мій реаліст.

Я здригнулася, коли почула виклик мобільного. Взявши телефон, я відразу відповіла.

— Привіт, Ваню.

— Женю, привіт! А що ти робиш?

— Тепер нічого, просто стою біля вікна, а ти?

— А я із Емі граюся в карти.

— Ооо, цікаво, і хто ж виграє?

— Я, звісно!

Я посміхнулась, думаючи, що в нього дуже хороша тітка, раз піддається.

— Та ти молодець.

— Дякую.

— Скажи мені, а чому ти не в школі?

— Емі мене сьогодні забрала раніше.

— І тепер ви тусуєтеся вдома, так? — промовила я, посміхаючись.

— Так, — радісно відповів він. — Женю, знаєш, чому я тобі подзвонив?

— Ні. Як я можу знати, якщо ти мені іще не сказав.

Він посміхнулся в телефон. Мені стало так тепло від цього сміху.

«От була ж нормальною недавно, а тепер що з нею стало?» — так і бачу, як мій реаліст розчаровано хитає головою.

— Женю, ми хочемо сьогодні поїхати в місто з Емі, подивитись мультик в кінотеатрі, і хотіли запросити і тебе з нами.

«Давай, Женю, думай, що сказати, щоб відмовитись».

— Ваню, я...

— Ну що, Ваню, не хоче йти з тобою твоя Женя? — почула я Емі, яка надто голосно говорила.
Я хмикнула. Одна частина мене відразу ощетинилася проти явної маніпуляції, але інша частина, яка віддає теплом, захотіла захистити Ваню від усіх і від усього — їй важко зрозуміти, що його ніхто не ображає.

— Добре, Ваню, я поїду з вами. Якраз думала, чим би зайнятись у цей вихідний.

— Ураааа! — тільки й почула я.

— О котрій ви за мною заїдете?

— О третій годині ми будемо в тебе. Нам треба час, щоб доїхати в місто, плюс дороги погані, ну ти зрозуміла, — відповіла Емі так, щоб я чула.