Глава 31. «Прохання»

Женя

— Дякую, Ваню. Справді дуже смачний чай, — сказала Емі, роблячи черговий ковток.

Ваня усміхнувся щасливо і подивився на мене. Я йому відповіла теплою посмішкою і погладила по голові. Ваня розслабив голову, спираючись мені в руку.

За цим усім тихо спостерігала Емі.

— Емі, а ти знаєш, це Женя сама збирає листя для чаю з різних дерев, а іще із ягід і різних фруктів, — подивившись на неї, сказав Ваня.

— Справді? — запитала Емі, подивившись прискіпливо на мене.

— Так. Я сушу іноді навесні і влітку, щоб узимку було що попити, — просто відповіла.

— А ти, бачу, дуже різнобічна, Женю...

— Не сказала б так. Скоріш просто звичайна. Одна із багатьох, — відповіла спокійно, дивлячись в її очі.

— Та ні. На фоні інших ти дуже вирізняєшся, — промовила вона, мигцем подивившись на свою руку із банданою.
— Тобі просто так здалося, Емі, не надавай значення моїм діям. Частіше я можу зробити щось на автоматі, не думаючи.
Вона хмикнула.

— Женю, я бачила досить багато людей за останні роки, і знаєш, що таке зробити щось на автоматі? — я не відповіла, витримуючи її важкий погляд, який уже частково літав. Наче і тут, і не тут.
— На автоматі — це або те, що ми відточували роками, тобто як на роботі, коли займаєшся чимось одним, а іще буває другий варіант — коли людина реагує так, як вона відчуває насправді, її перша реакція, — багатозначно закінчила вона.

«Цікаво, чому ж ми її запросили в дім, могли ж просто залишити її за дверима», — філософськи роздумував мій реаліст.

— Ну не знаю. Кожен бачить, що хоче бачити... так, Ваню?

— Ага, — просто погодився він зі мною. Явно підтримав, не розуміючи того, що я сказала.

— Ну-ну, — промовила Емі.

«Що вона від мене хоче. Іншого разу точно стримаюсь, щоб не заподіювати нікому добра»,
— саркастично подумала я.
Мене ця думка навіть повеселила.

— Ну що, Ваню, давай збирайся, і вже поїдемо.

Ваня подивився відразу на мене. А я знизала плечима.

— Ну добре, — трохи сумно сказав він.

Мені аж захотілось його залишити, а виставити Емі за двері.

«А що тобі заважає саме так зробити? Малий ж явно не буде проти», — підбурював мене мій кримінальний, як виявляється, реаліст.

«Женю, що ти удумала? Ти серйозно над цим роздумуєш? Емі — його сім'я, а ти йому ніхто».

Я так задумалась, що й не почула, як до мене звертається Емі. Я трохи струснула головою.

— Вибач, я задумалась на секунду. Повтори, що ти сказала?

— Хто ти така, Женю?

Цікаве питання, навіть очікуване. Я оглянулась. Ваня пішов одягатись.

— Ваню, якщо тобі знадобиться допомога, скажи мені.

— Добре, Женю.

Почувши відповідь, я подивилась Емі прямо в очі.

— Хто я така? Ммм... — я поклала руки на стіл і сперлась на них підборіддям. — Хто ж я така... А це, виявляється, складне питання, Емі. Як ти вважаєш, чому я зобов'язана на нього відповідати людині, яку бачу вперше у своєму житті?

— Може, тому, що Ян — мій брат, а Ваня — мій племінник, — відповіла вона резонно.

— Ти хочеш сказати, що хвилюєшся за них?

— Саме так.

— Поважаю. І тому я тобі скажу одну річ.
Я людина з великим багажем комплексів і ран, і я зовсім не вірю в те, що можу зробити когось щасливим.
Тому постарайся донести це Янові, щоб він нарешті взявся за голову і біг від мене якнайдалі. І Ваня... — тут я трохи зупинилась,
— він прекрасна дитина, і я зовсім невпевнена, що зможу взяти відповідальність за його любов до мене.
А іще я дуже не хочу, щоб він знов постраждав через мене, як сьогодні.
Тому, якщо можеш, умов свого брата, щоб вони, поки ще не пізно, пішли з мого життя... — виштовхуючи ці слова, я відчула втому.

Вона слухала уважно всю мою тираду і дивилась з кожним словом більш зацікавлено.

«Ну ніііі... Чому у мене відчуття, що ми не позбудемося двох, а до нас додасться третій?» — реаліст був у відчаї.

Я чекала будь-якої реакції, але не сміху. Вона просто розсміялася.

Я потерла скроню рукою, не розуміючи, в яку мить я сказала щось дуже смішне.

«Іще одне хворе. Спочатку Ян, а тепер і вона. От видно, що вони брат і сестра не тільки зовні...» — подумала я.

— І що я сказала смішного? — не витримавши, поставила я питання.

— Мене іще про таке ніхто не просив. Зазвичай мене просили, щоб я познайомила їх із братом, навіть смаколики давали, а тут пішло щось не за планом, — промовила вона, посміхаючись і відкинувшись на стільці.

— Женю, я вже все, — промовив він, визираючи з коридору. — Емі, а чому ти так смієшся?

— Та так, Ваню, пригадала якийсь жарт... — відповіла вона, але він дивився на мене, наче зважувався на щось.

— Ваню, ти хочеш щось сказати? — спитала я.

Він ствердно помахав головою.

— Слухаю тебе.

Він почав підходити, і я тільки помітила, що його одна рука була за спиною.

Підійшовши, Ваня протягнув мені сірого плюшевого ведмедика, який тримає в лапках червоне сердечко.

— Це тобі, Женю, — промовив він тихо, вкладаючи плюшевого ведмедика мені в руки.
Він непомітно для себе стиснув руки в замок.

Я обернула в руках до себе ведмедика, роздивляючись.

Щиро посміхнувшись, я відчула якусь дитячу радість.

— Ваню, він такий гарний... — промовила я.

— Тобі подобається?

— Мені не просто подобається. Я щаслива... — я подивилась на Ваню і чесно йому сказала:

— Мені ніколи і ніхто не дарував настільки красивого подарунка. Я дуже тобі вдячна, Ваню.

— Сказавши це, я відкрила руки для обіймів, і я обняла його дуже міцно. — Мені дуже сильно сподобалось. Дякую, дякую, — тихо прошепотіла йому на вухо, а потім поцілувала в щічку.

— Я боявся, що тобі не сподобається, — промовив він, відсторонюючись.

— А мені сподобалось, — посміхаючись, промовила я. Протягнувши руку, я потріпала його по голові. Він посміхнувся і опустив плечі.

Я згадала, що з нами Емі, і глянула на неї. Емі дивилась на нас, і по її обличчю скотилась сльоза.