30 Глава. «Знайомство»

       Женя

Я дивилась на телефон у руці. Тільки хвилину тому я скинула виклик Яна, нічого не відповівши йому.

Холодний вітер дмухнув, і я відчула, як мені холодно.

Я подивилась і усвідомила, що я в одній кофтині, а руки вже зовсім змерзли.

Я пішла в дім. Зайшовши, почула кроки Вані.

— Женю, ти повернулась!

— Так, Ваню, — промовила я, підходячи до нього й віддаючи йому його телефон.

Коли він забирав його, то доторкнувся до моєї руки.

— Женю, ти змерзла.

— Трохи є.

Він взяв мене за руку й потягнув за собою.

Ми прийшли до каміна.

Він взяв плед і розстелив:

— Сідай, Женю, і зігрійся.

Я стояла й дивилась на те, як він мені розстелив плед. «Він полюбив тебе...» — пронісся голос
Яна в голові.

Я схилила голову трохи вбік, дивлячись на це мале чудо. «Чи можу я дозволити собі цю любов Вані?» — запитала я сама в себе.

«Така наївна. Скільки ти будеш іще ставати на одні й ті ж граблі?» — дав про себе знати мій реаліст.

— Дуже дякую, Ваню, за твою турботу, — промовила я до нього, сідаючи на плед. Я поплескала біля себе рукою, запрошуючи його сісти поруч: — Сідай

Він відразу вмостився біля мене.

— Як твої рани? — запитала я в нього.

— Все добре, Женю. Нічого не болить...

— Пам'ятаєш, що я сказала в машині, коли ви мене підвезли додому у нашу першу зустріч? Сильна людина чесно скаже, що їй боляче.

— Так, пам'ятаю.

— Ну й???

— Мені трошки болить... — зізнався він.

— Молодчинка, — сказала я до нього, торкаючись головою до його голови.

— Будь ласка, кажи мені чесно, коли тобі боляче. Тому що брехня мене ранить. Добре? — промовила я, дивлячись в його бурштинові очі.

— Навіть якщо це для того, щоб ти не переживала?

— Навіть тоді. Тому що насправді брехня дає полегшення тільки тимчасово, але потім вона робить іще болючіше.

— Тоді я буду казати, коли мені болить.

— От і добре.

— А ти, Женю, також будеш казати, коли тобі боляче?

Ну, що сказати — упіймав так упіймав.

— Я постараюсь, Ваню, — сказала я, а він простягнув кулак для скріплення наших слів. Я посміхнулась, піднесла свій кулак і торкнулась його.

— Давай зробимо якийсь чай собі. Що скажеш? Чи, може, ти хочеш капучино або каву з молоком? Обирай.

— Чай.

— У мене є фруктовий, а іще є і домашній.

— А це як?

— Навесні, влітку я збираю листя з різних дерев, потім сушу, кладу в баночки і потім роблю собі чай. Перевага такого чаю в тому, що він домашній і справжній, без хімії, а ще ти можеш собі змішувати, що тобі подобається.

— Класно! А давай зробимо саме домашній.

— Добре тоді.

— А я можу тобі допомогти?

— Звісно, можеш. Будеш обирати смаки і змішувати, а я вже залю окропом, — сказала я, встаючи.

Він пішов слідом за мною на кухню. Ми як у тій грі в паровозик: куди я — туди й він за мною.

Я витягнула досить багато банок із засушеним листям.

— Ооо, скільки банок! І ти сама все сушиш?

— Так, сама. Частіше у себе вдома, а буває, що в лісі йду по гриби і також рву листя, яке мені потрібно.

— Вав, ти і по гриби ходиш! А візьмеш мене із собою?

Я подивилась на нього й подумала, що літо настане через пару місяців.

Чомусь тепер відчуття, що він буде у моєму житті довше, віддалося теплом.

«Все, закриваємо лавку, вона поплила», — реаліст насміхався зі мене.

— Візьму, — трохи згодом сказала я.

— Урааа! А тата ми із собою візьмемо? — запитав він, подивившись на мене.

Я посміхнулась.

— Ну, тільки якщо він буде дуже слухняним, — промовила я, посміхаючись і згадуючи темно-карі очі.

Ваня залився сміхом:

— Я скажу йому, що для того, щоб він пішов з нами, йому потрібно бути слухняним...

Ми почули дзвінок у двері. Я подивилась на Ваню:

— Твій тато, здається.

Ваня тільки знизав плечима.

— Я піду подивлюсь, а ти зачекай.

— Добре, Женю.

Підходячи до дверей, я почула знов дзвінок.

— Я вже відчиняю, не потрібно стільки дзвони... — промовила я, відкриваючи двері, але це був зовсім не Ян.

Молода дівчина стояла на порозі, когось вона мені нагадувала.

— Привіт, я прийшла за Ванею.

Я підняла брови:

— Перепрошую, звісно, але ви хто?

— Ян вам не сказав, що я прийду?

— Ні, не сказав, — промовила я, згадуючи, що я не дала йому договорити, скидаючи слухавку.

— Ну, тоді сама представлюся. Я Емі, рідна сестра Яна, — вона тільки-но це договорила, як я почула Ваню.

— Тьотю Емі! — радісно промовив Ваня.

Я трохи відійшла, щоб вона могла пройти. Ну не тримати же її на морозі.

«Ну а що, я б потримав», — посміхаючись, промовив мій реаліст. Мені стало смішно, але я прикрила рот рукою.

Вона зайшла, присіла біля Вані, і вони обійнялися.

— Скільки я казала, щоб тьотею не називав! Я просто Емі. А то у свої двадцять п'ять я не хочу думати, що я тьотя, принаймні чути це.

Ваня посміхнувся:

— Але ж ти моя тьотя.

— Так, я твоя тьотя, але іншим це не обов'язково чути, добре?

— Добре.

Коли вона обіймала Ваню, бандана, яка була на її руці, трохи розв'язалася й з'їхала з місця, яке вона закривала.

Вона помітила це, і в її очах на мить промайнули розгубленість і біль.

— Скажи мені, Ваню, що з твоєю губою і лобиком?

— Так вийшло, — тільки й відповів він.

— Ян мені все розповів. Виявляється, Ваня вже бере участь у бійках. Ти що, захищав якусь дівчину? — промовила вона.

Ваня подивився на мене, я — на нього. Я кивнула, щоб він розповідав, якщо хоче.

— Вони порвали мій шарф, який мені подарувала Женя.

— Навіть так? — вона подивилася на мене, шукаючи відповідь, чому саме я.
Але я просто спокійно стояла.

Я теж не знала, чому саме я, так що я тут розуміла її нерозуміння.

— Саме так.

— Ти такий у мене захисник! Пишаюся тобою, — сказала вона, цілуючи його в лоб. Потім вона встала: — Ну що, Ваню, поїдемо до нас? Я приїхала тебе забрати, поки твій тато буде на роботі.