29 Глава «Боляче»

    Женя

Ми йшли в аптеку, тримаючись із Ванюшею за руки. Я дивилася то на нього, то на наші руки.

Зайшовши в знайому цілодобову аптеку, я купила мазь для ран, а також пластиру побільше.
Коли ми все купили, вийшли з аптеки.

— Дай мені, — промовив Ваня, простягаючи руку до пакета з аптеки.

— Що, Ваню?

— Дай пакет, я понесу.

Важко пояснити це відчуття. Він іще зовсім малий, а поводиться краще за дорослих.

Я просто віддала — хай несе, якщо йому так хочеться. Тепер я була зовсім не в тому стані, щоб багато думати.

Після того як Ваня забрав у мене пакет, ви пішли додому, але по дорозі зайшли у кав'ярню й купили солоденького, а потім і в магазин за продуктами, щоб були в хаті.

Я планувала, що зроблю це ввечері, але сьогодні плани змінилися кардинально...

Йдучи, Ваня ставив багато запитань, а я відповідала більше на автоматі. Мені важко було зібратися з думками після того, що сьогодні відбулося.

— Женю, а ми сьогодні будемо робити шпаківню? — запитав Ваня, обертаючись до мене. В руках у нього були всі пакети, окрім великого з продуктами — він іще замалий носити його.

— Не знаю, Ваню. Спочатку нам потрібно обробити тобі рани, — промовила я, стискаючи ручку пакета сильніше.

Я відчувала, як сльози накочувалися знов, коли я дивилася на його розбиту губу.

— Женю, не засмучуйся. Мені зовсім не боляче, — посміхнувся він мені.

Не знаю, чи це він так добре мене розумів, чи я так погано стримувалася.

— Зате мені дуже боляче, — сказала я тихіше. — Хочеш булочку чи круасан? — запитала, заглядаючи в пакет із солодким.

— Ммм, булочку з варенням, — промовив він радісно.

Я витягла й дала йому, а ще солодку водичку, яку він хотів.

— Женю, а ти не будеш їсти?

— Ні, Ваню, щось апетиту немає.

Коли він почав їсти, то скривлювався кожного разу, як зачіпав рану на губі.

В цю мить щось усередині мене продовжувало рости, і чим далі, тим воно лякало мене більше.

— Ваню, скажи мені чесно, а тебе зазвичай не ображають у школі?

Він перестав їсти й подивився на мене, але потім відвів очі.

— Не скажеш? — запитала я, йдучи поряд.

— Іноді говорять неприємні речі... — ухильно відповів він.

— І що вони говорять? — допитувалася я обережно.

— Ну... іноді називають сиротою, тому що в мене немає мами, — промовив він зовсім тихо.

— Але в тебе є тато.

— Так, є, але для них це нічого не значить.

Я роздумувала над тим, що почула, і сердилася все більше.

— Ваню, вибач за таке особисте питання, але я хочу знати. Де твоя мама?

— Вона померла, коли я народився, — із сумом промовив він.

Я не знала, що сказати, і ми продовжили йти.

Мої думки перескакували з однієї на іншу, я не могла ні на чому зосередитись.

— Ваню, візьми серветочку й витри рот і руки, — сказала я, протягуючи йому серветку. —
Скажи мені, а де Ян сьогодні?

— Після того як тато мене привіз до школи, сам поїхав на роботу.

— Але ти не зміг з ним зв'язатися.

— Так. Але тато відразу подзвонить, як зможе.

— Подзвонить... — промовила я, думаючи, що дуже хочу з ним поспілкуватися.

— Ооо, Женю, ми вже прийшли! А давай подивимось на пташок у нашій шпаківні, — я не встигла відмовити, як він сказав:

— Будь ласочка, Женю. Тільки натрішки ми подивимось і все.

— П'ять хвилин, не більше, — промовила я.

— Добре, Женю.

Залишивши наші покупки перед дверима, ми пішли дивитись на пташок.

Щасливий і задоволений Ваня вхопив мою руку, коли ми повертались назад.

Я подивилася на наші руки й відчула щимливе тепло.

Я стиснула його руку, і ми пішли додому.

У мене сьогодні бореться багато почуттів за першість.

Коли ми прийшли, Ваня побачив Джессі й відразу пішов до неї.

— Привіт, Джессі. Ти така гарнюня, — промовляв він до неї.

— Ваню, ходи роздягайся й сідай на диван, я оброблю рани, а потім будеш гратись із Джессі.

Ваня пішов, роздягнувся й сів на диван, де я вже чекала, витягуючи мазь і пластирі. Я взяла іще перекис і вату, які в мене були.

— Буде трохи щипати, Ваню.

Він просто спокійно наблизився, даючи мені обробити рани. Зовсім не боячись, що я зроблю йому боляче.

«Але ти ж уже зробила йому боляче. Ці рани через твій подарунок».

Я стиснула баночку перекису в руці. Потихеньку почала обробляти. Іноді Ваня кривився, але тримався.

— Так, тут заліпимо цей гарний пластир і тут також, — промовляла я, наліплюючи пластирі на його рани.

Здається, я більше заспокоювала себе, ніж його.

— Все. Тепер все оброблене, і ти можеш іти гратись із Джессі.

— Дякую тобі, Женю, — промовив він, підходячи й цілуючи мене у щічку.

— Будь ласка, Ваню, — заторможено відповіла я, встаючи й ідучи у ванну кімнату. — Я ненадовго, Ваню, — сказала, показуючи на ванну.

— Добре, — відповів він, ідучи до Джессі, яка розляглася на підлозі.

— Візьми плед і на нього сядь, — промовила я на автоматі, заходячи у ванну кімнату.

Коли я закрила двері, то сперлася на них спиною. Закрила очі, але картинки Вані з ранами продовжували крутитися.

Я розплющила очі, відчуваючи, як гнів піднімається з новою силою.

Підійшовши до раковини, увімкнула холодну воду й умила обличчя, але це зовсім не допомагало.

Я ігнорувала дзеркало, але коли витирала обличчя, то поглянула й побачила не свої очі, а такі схожі на мої.

Очі батька.

Ком підступив до горла. Я різко відвернулася від дзеркала, згадуючи: «Ти так схожа на батька. Той самий погляд...».

Я закрила наглухо вуха руками, поки голоси не стихли, поки не настала повна тиша. Потім поплескала себе по грудях, щоб заспокоїтися.

Я вийшла до Вані, а він нагладжував Джессі, якій це дуже подобалось.

«Рудо-біла зараза мала», — промайнуло в голові.

— Що б ти хотів з'їсти?

— Вчора ти казала, що зробиш мені картоплю.

Я трохи посміхнулась.

— Звісно зроблю, — промовила я, йдучи на кухню. — Ти любиш із чим: із помідорами закладеними чи з огірками, а може, ти любиш із кефіром?