28 Глава. «Ломка»

      Женя

Я прокинулась уранці від мого «улюбленого» звуку будильника.

— Ти б знав, як я тебе ненавиджу, — сказала я вголос, вимикаючи його.

Встаючи, я відчула, яка важка голова, наче туди хтось насипав каміння.

Голова розколюється, а очі наче не поміщаються на своєму місці. Не потрібно було ще йти вчора в гараж і прибирати там.

Але мені потрібно було чимось зайнятись, щоб не думати про того нахабу.
«Твій майбутній чоловік», — згадалося знов.

Я потерла скроні, важко встаючи й ідучи до ванної кімнати. Умившись, я пішла на кухню і зачепилася за стілець, ударившись ногою.

— Ну що ж це таке з самого ранку! Ненавиджу понеділки, — обурювалася я, потираючи ногу, об яку вдарилася. — Точно буде синець.

Мій реаліст тут як тут: «А я казав, щоб лягала спати, а не затримувалась у гаражі допізна».

Джессі прибігла, як із голодного краю, зі своїм коронним «Мяууууу».

— Іди сюди, дам тобі їсти, — промовила, ідучи до її миски. Я подивилася на неї, як вона їсть, і спитала: — От скажи мені, Джессі, ти мене любиш чи ти любиш те, що я тебе годую?

Вона нічого не відповіла, продовжуючи наминати їжу і змахуючи хвостиком, наче відбиваючи мої дурні запитання. Ну і як тут не посміхнутися?

Я зітхнула, взяла з холодильника собі йогурт і пішла одягатися на мою «улюблену роботу».

Ідучи, я зупинилася біля шпаківень, які сохли, і тепло посміхнулася.
«Потрібно спробувати щось інше зробити», — вирішила я.

— Як прийду з роботи, — дала я собі обіцянку.

Виходячи з дому, я випустила Джессі на подвір'я.

Помахала Зіні, яка чомусь сьогодні рано прокинулася. «На її місці я б спала без задніх ніг».

Одягаючи навушники, я пішла, відчуваючи, як під ногами хрустить сніг.

Я роздивлялася природу, але сьогодні не могла ні на чому сконцентруватися.

Слова Яна так і крутилися в голові. Я зупинилася, подивилася під ноги на сніг і штовхнула його ногою.

— Нахаба. Бачите, він мій майбутній чоловік, — я продовжила йти, бурчачи всю дорогу.

«Він сказав правду, ти боягузка», — промайнуло в голові. «Ти так сердишся, тому що боїшся, що він буде правий».

Я просто відмахнулася від цих думок, заходячи в кафе. Як зазвичай, мене зустрів запах кафе і Костя.

— Привіт, Женю. Як ти?

— Привіт. От якби я прийшла тепер не на роботу, а просто у кафе випити щось гаряче, я б була щаслива, а так — не питай. Паршивий ранок... — відповіла, ідучи переодягатися.

Зайшовши, я побачила Настю, яка сидить уже переодягнена. Вона мене побачила.

— Привіт, Женю.
Я озирнулася вправо і вліво, а потім на неї:

— От скажи, сьогодні метеор упав на землю, а я не в курсі? Що за вчасний прихід на роботу, навіть раніше за мене?

— Дуже смішно, — промовила вона, трохи скривившись.

— Згодна. Я взагалі відчувала з дитинства, що стендап — це моє, — промовила я з сарказмом.

— Сьогодні ти не така, як завжди, — сказала вона.

— Хм, цікаво, і що ж змінилося? — промовила я, переодягаючись і стоячи до неї спиною.

— Ти завжди дуже стримана і спокійна. А сьогодні твоє роздратування відчувається аж за кілометр. Ти уїдлива, хоч і зовсім трохи.

— Яка ти спостережлива. Тобі терміново потрібно дати медаль. Цікаво, це тому, що ти сьогодні раніше встала? — сказала іронічно.

— Ти встала не з тієї ноги сьогодні?

— Ага, я встала прямо з двох на льоту, — відповіла їй, обертаючись. — Насте, що ти від мене хочеш? Ти ж наче завжди мене ігноруєш, що ж змінилося сьогодні? — спитала я, вже не витримуючи цього інтересу до моєї скромної персони.

Вона мовчала, ховаючи очі.

— Ти, здається, іще сама не зрозуміла, що тобі від мене потрібно... — промовила я, обертаючись і йдучи до дверей.

— Дякую, — сказала вона. — Я хотіла подякувати. Костя сказав мені, що ти попросила його, щоб він провів мене додому.

Я зупинилася, слухаючи, і просто посміхнулася.

— Немає за що, я просто сказала так, щоб він не ліз до мене, а то страшенно набрид мені.

— Це неправда.

— Думай як хочеш, — сказала я і пішла в залу випити свій заспокійливий чай, як завжди.

Сьогодні Костя вже до мене не дуже ліз, але я помітила, що він іноді поглядав на Настю.

Думаю, мій план спрацював.

Я не могла позбутися косого погляду Насті у мій бік. Ну що вона від мене хоче? Вона ж подякувала, що їй іще потрібно?

Сьогодні не було багато людей у кафе. Після того як віднесла чергове замовлення, подивилася на телефон. 11:47. Уже скоро дванадцята.

Мій телефон завібрував у руці, я подивилася і побачила виклик: «Ваня». Посмішка з'явилася сама собою.

— Привіт, Ваню! Ти що, вже прийшов зі школи? — спитала я.

— Женю, — я почула стривожений голос, — з тобою хоче поговорити моя вчителька.

Оце поворот.

— Вчителька? Зі мною? Ваню, що сталося?

— Женю, вчителька не могла зв'язатися з татом.

— У тебе все добре?

— Алло, доброго дня, Євгеніє. Прошу вибачення, що турбую вас, але я не можу додзвонитися до батька Вані. Ваня сказав, що він на роботі.

— Доброго дня. Поясніть, будь ласка, що сталося?

— Сьогодні відбувся зовсім неприємний інцидент: Ваня побився зі своїми однокласниками.

— Що? Як це сталося? — запитала я, відчуваючи, що рука спітніла і телефон вислизає, я вхопила його сильніше.

— Не знаю. Він відмовляється говорити. Але всі стверджують, що він перший ударив. Ви можете приїхати й забрати його?

— Я на роб... — я спіймала Настю поглядом і попрямувала до неї, беручи її за руку і відтягуючи вбік, щоб ми могли поговорити. — Зачекайте хвилинку, — сказала я в трубку і притисла телефон до плеча.

— Женю, що ти робиш? — обурилася Настя, забираючи руку.

— Насте, виручи мене.

— Що тобі потрібно цього разу?

— Мені треба піти з роботи, і вже сьогодні я не повернуся. Ти зможеш мене підмінити? Справишся тут сама?

— Щось сталося? Ти виглядаєш наляканою.

— Насте, я не маю часу, щоб розказувати тобі. Скажи, ти зможеш мене прикрити чи ні?