26 Глава. «Час минув непомітно»

        Женя

Я відчула, як змерзли мої руки, але продовжувала виводити пензликом квітку на шпаківні.

Подивилася, що вийшло, і радість наповнила мене.
Так і хотілося танцювати.

Я сильно засиділася і навіть не помітила, як багато часу минуло; якби не змерзла, то майже ввечері б тільки прийшла до тями.

Я трохи розім’ялася, а то все тіло заніміло, особливо спина. Встаючи, відчула біль у попереку. Це з незвички.

Я випрямилася, задоволено поглядаючи на шпаківню, а потім перевела погляд на маленьку мінішпаківню, схожу на брелок. Я посміхнулася.

Цю маленьку шпаківню було робити важче, ніж велику.

Я зробила в ній крихітну дірочку і вставила маленьке колечко, яке у мене було. Пофарбувала цю мінішпаківню у червоний колір і намалювала синє сердечко.

«Поставлю собі в домі на кухні» подумала я.

Взявши велику шпаківню і маленьку, я пішла в дім, щоб поставити їх сохнути.

Вийшовши, побачила, що вже майже вечір, і тільки тепер зрозуміла, що дуже голодна.

Прийшовши, я поставила сохнути шпаківні й пішла розпалити вогонь у каміні, а то дім зовсім охолов.
Поки розкладала вогонь, ледь не обпеклась.

Як цікаво: він може зігріти, а також дуже сильно нашкодити, так само як і щира любов до когось...

Дивлячись, як вогонь розгоряється, його мерехтіння відблискувало в моїх очах, а наче саме в душі.
Я давно себе не почувала настільки щасливою... Я протягнула руки до вогню, щоб зігрітися.

Я відчувала, що вогонь усередині мене був сильнішим. Наче руйнівна сила, якій варто лише вирватися назовні. Я боялась цього...

Я пішла і поставила чайник, щоб закипів. Подивилася в морозилку, але там не було пельменів. Я хмикнула: ну звісно, ми ж із Ванею їх з’їли.

Ну що ж, тоді зробимо іншу смакоту, якщо нема першої. Це смажена картопелька.

— Джессі, Джессі, — я кликала її, щоб погодувати. І хвилини не минуло, як вона прибігла. —
Ну що, дівчинко моя, будемо їсти? — схиляючись до неї, запитала я.

Я взяла її на руки і почала гладити, і вона у відповідь почала муркотіти.

— Співаєш мені? — спитала я, кладучи її біля миски з їжею. Я погладила її ще раз і пішла чистити картоплю.

— Джессі, от скажи, чому найсмачніша їжа — це завжди шкідливо? — Джессі подивилася на мене і муркнула типу: «це ж і так ясно».

Я посміхнулася кутиками губ.

— Що б я без тебе робила... Навіть не мала б із ким порозмовляти, а ти мене розумієш...
— Я не встигла договорити, як почула, що мій телефон дзвонить. Я залишила картоплю, яку вже нарізала, і, витираючи руки, пішла взяти телефон.

На дисплеї висвітився незнайомий номер. Я підняла.

— Алло. Слухаю вас.

— Женю, — почула я голос Вані. Тепло наче розлилося в мені, заповнюючи все.

— Привіт, Ваню.

— Привіт. Бачиш, я подзвонив тобі. Я дотримав слова. Тато каже, що дуже важливо тримати слово і виконувати те, що пообіцяв.

— Так, твій тато цілком правий. Як ви доїхали? — не втрималася я від питання.

— Добре. Уявляєш, тато купив собі іграшкового їжачка, — сказав він трохи тихіше і сміючись.

— Це погано? — спитала я, не розуміючи, що відбувається.

— Ні, це смішно, тато ж дорослий, — сказавши це, він уже вголос почав сміятися.

— Ну, я думаю, що це не важливо. Іноді і дорослим людям подобаються іграшки.
«Я ж тепер не захища Яна, так?» — подумала я. 

«Ну авжеж» — єхидно промовив мій реаліст.

—А тобі подобаються м’які іграшки?

— Так, мені подобаються іграшки, — сказала я, згадуючи, що не мала своєї м’якої іграшки ніколи, хоч і дуже хотіла...

Я пройшла знов на кухню і сіла на стілець.

— Я дуже радий, — сказав він загадково.

— Радий? Чому ти радієш? — перепитала я, не розуміючи, про що він.

Я відчула те, як він стримує сміх.

— Ваню, чому ти так там смієшся? — сказала я, вже також сміючися

— То секрет, — відповів він.

Я підняла брови.

— Ну, раз секрет, то не буду питати...

— Ти скоро побачиш сама.

— Навіть так?

— Саме так, Женю. А що ти робиш?

— Чищу картоплю, щоб посмажити.

— Ммм, я теж таке люблю. А ти мені приготуєш, як я до тебе приїду?

Я на мить завмерла, чистячи картоплю.

— Звісно приготую, — тільки і сказала я.
«Ну а що, мені ж не важко, я і сама дуже люблю, і якщо зроблю трохи більше, мені нічого не станеться»

Мій реаліст вирішив вставити свої три копійки: «Тобто для тебе вже нормально, що він буде приходити сюди?»

Я вирішила обрати «кращу» тактику — просто ігнорувати здоровий глузд. Подумки я показала йому язика.

— Женю, а чим ти займалася сьогодні?

— Я... — слова застрягли в горлі, але потім я згадала, як ми робили шпаківню, і, поклавши руку на ногу, сказала: — Я робила сьогодні ще одну шпаківню. Таку, як ми з тобою робили...

— Ще одну? — спитав він із захватом.

— Так, навіть дві. Одну велику, а одну маленьку.

— Я теж хочу з тобою...

Я почула сумні нотки в голосі, і відразу захотілося його заспокоїти.

— Коли прийдеш, то зробимо разом знову, — обережно промовила я, витираючи мокру долоню об ногу.
«Коли рука встигла так спітніти?»

— Ти правду кажеш?

— Так, Ваню. Ми можемо навіть щось інше зробити з тобою.

— Урааааа! — почула я і віддалила телефон від вуха. — Женю, а як ти сама повісиш шпаківню? — я навіть не зрозуміла, як він так швидко переключився.

— Ну... я якось повішу...

— А якщо ти впадеш? Ні, ти сама не будеш це робити. Ми з татом, коли до тебе приїдемо, то знов повісимо.

«Що, це мною тепер командують?», — подумала я. «А ти наче сильно проти цього...» — реаліст так і підливав масла у вогонь. Я заплющила очі, продовжуючи його ігнорувати.

— Твій тато знов мені зламає драбину, — не знаю, звідки взялися ці слова, але Вані стало смішно.

— А ми привеземо свою.

Я не встигла відповісти на це, як Ваня сказав:

— Женю, я передаю татові трубку, він хоче тобі щось сказати.