25 Глава «Втрачений час»

          Женя

— Женю!
Ваня підбіг до мене, а я на автопілоті опустилася на одне коліно. Я думала, він хоче мені щось сказати, а він мене обійняв. Я так і зависла з розставленими руками.

Але щось ізсередини штовхнуло мене, і я обійняла його, здаючись.
В цю мить все інше не існувало, крім маленького чоловічка, який так сильно мене обіймав.

Я просто відповіла і обійняла іще сильніше, віддаючись цим обіймам повністю, заплющуючи очі.

Можливо, я пошкодую, але це буде потім...

Коли Ваня відсторонився, то нахилився до мене і сказав на вухо:

— Женю, я буду тобі дзвонити, — з упевненістю сказав він.

У мене не залишалося ніяких сил, щоб заперечити, я тільки згідно кивнула.

«Подзвони, як доїдете», — так і рвалося із мене, але я стрималася.

— Добре, Ваню.

І він пішов назад до Яна. Я проводжала їх поглядом, коли вони від'їжджали, і помахала Вані.

І я знов залишилася із цим сама...

Найстрашніше — залишатися зі своїми почуттями сам на сам, тому що в таку мить їх дуже важко ігнорувати.

Вони як те маленьке цуценя, яке всюди ходить за тобою і не полишає ні на мить.

Я зітхнула, опускаючи плечі, наче несучи щось важке.

Я зачинила за собою двері й зупинилася в коридорі, відчуваючи, як по всьому тілу ходять мурашки, і тепло, наче по всіх венах, зробило собі трасу і тепер ганяє без правил.

Я поклала долоню собі на грудну клітку і почала потихеньку поплескувати.

— Женю, заспокойся, це ж тільки обійми, — говорила я в порожній дім.

Мій реаліст тут же відгукнувся: «Ну а як же, це просто обійми». Він наче насміхався з мене.

Я провела рукою у просторі, наче відганяючи реаліста. Я не хотіла його сьогодні чути, нехай усе залишається як є.

Я хотіла піти на кухню, але тут побачила пакет, про який зовсім забула. Я ж хотіла його повернути. Ну й що тепер?

Я потерла голову рукою, роздумуючи, що мені з цим робити. Взявши пакет, я понесла його на стіл і зазирнула всередину.

Там були цукерки і фрукти: банани, мандарини, виноград, яблука, апельсини.

— Цікаво, він що, всі фрукти скупив у магазині? — промовила я з легкою посмішкою, яка з'явилася сама по собі.

Я сіла на стілець, дивлячись на цей пакет і пригадуючи: «Просто мені захотілося зробити тобі приємно».

Перед очима промайнула картинка, де він спав у мене на дивані. Коли я його вкривала, то затрималася трохи, дивлячись на нього. Я покрутила головою, щоб викинути цей спогад і свої дії.

Я протягнула руку до пакета і витягла мандарини. Розв'язавши целофановий пакетик, я взяла мандаринку і подивилася на неї. «А чи не буде це означати, що я здалася?» — думала я, крутячи мандаринку в руці.

Мені згадалися слова Зіни: «Хоч би ти дала собі шанс, як даєш постійно іншим...».

Я хмикнула. Як це просто сказати: «Дай собі шанс». Іронія тільки в тому, що потім наслідки від цього шансу треба розгрібати також мені.

А це завжди дуже боляче.

Наче склеювати вазу, яка розбилася вщент — тобто роками. І проблема навіть не в тому, щоб її склеїти, а в тому, що, поступово склеюючи, ти розумієш, що загубилося багато деталей і на вазі багато дірок, які не можна нічим більше заповнити.

Заплющивши очі на мить і думаючи, що хоч так мені стане трохи легше, я підвелася і пішла у свою кімнату.
Я не хотіла нічого їсти, апетит зник.

Зайшовши, я вимкнула телевізор, який був поставлений на паузу. Я подивилась на ліжко, де щойно лежав Ваня і лягла саме на той бік, поклавши мандаринку на тумбочку біля ліжка.

Я дуже втомилася і відразу «вирубилася», сподіваючись, що після сну мені стане легше.

Я прокинулася в поту, навколо мене темрява, тільки з вікна падає слабке світло від місяця. Я сіла на ліжку, проводячи руками по обличчю, глибоко дихаючи.

Я взяла телефон і подивилася на час — 4:39 ранку.

Ця ніч була дуже неспокійною для мене, я погано спала: то засинала, то прокидалася. Я вже більше не хотіла спати й пішла на кухню, налила собі води і трохи відпила.

Я вирішила вийти на подвір'я. Одягнувшись, я взяла свої навушники, одягла їх і запустила плейліст. Я заплющила очі, насолоджуючись музикою.

Відчиняючи двері, я побачила, як сильно все засніжило за ніч.

І тепер сніг продовжував падати, але не сильно.

Я пішла в гараж, взяла лопату і попрямувала на подвір'я Зіни. Відчинила її хвіртку і пішла відгортати її сніг.

От кажуть: якщо багато думаєш, то займись чимось, але це ж повна нісенітниця. Коли щось робиш, то іще більше думаєш.

Я любила відчувати хрускіт під ногами від снігу. Наче всередині прокидався вередун, який хотів поскакати і повалятися в снігу.

Коли я почистила сніг у Зіни, то пішла до себе. Спочатку перед входом, а вже потім збоку і ззаду біля гаража.

Вже вставало сонце. Я стала і, спершись рукою на лопату, дивилася на схід сонця. «Як же це красиво», — промайнула думка.

Потім я перевела погляд на дерево, на якому була шпаківня, і побачила пташок, які були і в самій шпаківні, і одна сиділа на даху шпаківні. Я взяла телефон і сфоткала.
«Можливо, Вані покажу...».

Потім я пішла покласти в гараж лопату і подивилася на дошки і на все, що у мене було для дерева і просто зависла на них.

Я розвернулася і пішла до дверей, але зупинилася і знов подивилася на інструменти, згадавши:
«Насправді неважливо, жіноча справа чи ні, важливіше — чи ця справа приносить людині задоволення…».

Роздумуючи іще мить, я зачинила за собою двері, щоб холод не йшов до гаража, і увімкнула світло. Я сіла на стільчик, взяла дошку в руки і відчула запах дерева.

Я посміхнулася як дитина. «Що б зробити?» — подумала я.

— Ооо, зроблю іще одну шпаківню, — сказала собі вголос, радіючи.

Я почала відміряти дошки й обрізати, а потім знайшла шліфувальний інструмент і почала шліфувати поверхні, щоб дошки були гладенькі.