24 Глава. «Стриманість»

       Ян

Я прокинувся від того, що моя шия дуже затерпла. Я протягнув руку, щоб потерти шию.
Розплющуючи очі, я зрозумів, що я не вдома і що я заснув у Жені.

Як це вийшло, я так і не зрозумів. Я ж наче спостерігав, як вони малювали, сміялися, Ваня постійно щось питав, а Женя відповідала, і не було відчуття, що їй щось не подобається.

Мені сподобалося за ними спостерігати. Коли Женя з Ванею, то наче забуває виставляти свої колючки.

Я згадав, як вона в коридорі хотіла виставити не просто паркан, а бетонну стіну між нами. Я посміхнувся.

Я сказав їй, що вона мені подобається. Я заплющив очі.

«Здається, це все ж було зарано чи ні? Я її не налякав? Ні, так краще, хай знає», — вирішив я, згадуючи, як ми опинилися поруч, коли піді мною зламалася сходинка драбини.

Я відчув знов: ТУК ТУК... ТУК... тук-тук-тук-тук... Я протягнув руку до свого серця.

— Заспокойся, Ян, — промовив до себе, посміхаючись.

Наче вже не підліток, а серце так і калатає. Перед очима встали світло-карі очі, які були дуже обурені.

Я не стримався і посміхнувся вголос. Це вийшло досить голосно, тому що в кімнаті було дуже тихо.

Я озирнувся і тільки тепер помітив, що вже вечір, хоч іще й не ніч. Я повидився на телефон — п'ята вечора. Скільки ж я спав?

Тут я помітив, що на мені плед. Посмішка сама з'явилася на обличчі.
«Кажеш, я тут тільки через Ваню», — подумав я, хмикнувши.

Я встав і склав плед, залишаючи його на дивані.

Потім попрямував до кімнати Жені, але зупинився на повороті в коридор і побачив пакет, який я вранці приніс для Жені, та згадав, як, стоячи в магазині квітів, так і не наважився їх купити.

Пішов і купив різних смаколиків: цукерок, фруктів. Не знаючи, що вона любить, взяв різних.

Я пішов до кімнати Жені й тихо постукав, але відповіді не було.

Тихо відчинивши двері, я заглянув у кімнату і побачив, як вони лежать на ліжку і дивляться якийсь мультик.

Ваня щось розказував Жені, а вона його уважно слухала. Рудо-білий кіт лежав на підлозі й вилизувався.

Я прихилив голову до одвірка дверей. Дивлячись на них, всередині розлилося приємне відчуття. Я іще не зовсім розумів, що це, але здогадувався.

Першою мене помітила Женя. Вона швидко підвелася, сідаючи на ліжку.

— Ти вже прокинувся? — запитала.

— Так. Я зовсім не зрозумів, як заснув...

— Тату, ми чекали, поки ти прокинешся, і дивилися мультики, — промовив Ваня до мене.

— Так, бачу, синку, — тепло йому посміхнувся, а потім подивився на Женю. — Ми вже підемо.

Вона не одразу відповіла.

— Гаразд, — спокійно сказала вона, дивлячись на Ваню.

— Ваню, давай збирайся, і ми підемо вже додому, — промовив я до сина.

— Добре, тату, — сказав він, беручи свій телефон з ліжка. — Женю, дай мені свій номер.

— Номер? Але навіщо тобі, Ваню? — запитала вона.

— Щоб я міг тобі зателефонувати, коли буду сумувати за тобою.

«Ууу, ну це син і видав», — подумав я, спостерігаючи, як Женя завмерла.

Мені навіть цікаво, що вона скаже. Я склав руки в замок, чекаючи відповіді від Жені, а вона тим часом блукала очима по кімнаті, поки не наткнулася на мої очі.

Я підняв погляд і трохи знизав плечима, показуючи, що я не можу їй нічим допомогти.

Її погляд змінився. Я посміхнувся, а вона звузила очі, навіть складки між брів з'явилися.

Вона зітхнула ледве помітно.

— Добре, Ваню, давай я тобі запишу, — промовила вона, беручи його телефон.

А Ваня весь аж світився. Він заліз до неї іще ближче, дивлячись в екран телефону і трохи аж їй заважаючи, але вона і не думала обурюватися.

Просто нахилила голову трохи вбік, а син так пильно спостерігав, наче боявся, що вона неправильно введе йому свій номер.

— Все, тримай, — протягнула вона телефон.
Я помітив, що телевон трохи тремтить у її руці.

Ваня взяв і відразу набрав її, і через декілька секунд ми почули виклик на її телефоні.

— Ну що, перевірив? — запитала Женя, посміхаючись йому.

От мені цікаво, вона тільки від мене якогось підступу все чекає?

— А тепер, синку, йди одягайся.

І він, задоволений собою, пішов одягатися.

— Женю, дуже дякую тобі за гостинність, — сказав я.

Вона тим часом встала з ліжка і підійшла до вікна, стаючи до мене спиною.

— Будь ласка, — тільки й промовила вона.

— І за плед також дякую...

— Це нічого не означає, Ян, це елементарна вихованість...

— Ну звісно, я так і подумав, — із сарказмом промовив я.

— Думай що хочеш, це твоє власне право.

— Ну якщо так, то я буду думати, що ти дбала про мене.

Почувши це, вона різко обернулася, але нічого не сказала, тільки очима блискавки кидала.

Її стриманості можна тільки позаздрити.

— Проводиш нас? — спитав я, виходячи з кімнати.

Вона не відповіла, але я почув кроки позаду себе.

Ваня вже чекав одягнений, але тримав у руці шарф. Я посміхнувся їму, підморгуючи.

— Женю, це твій шарф. Дуже дякую, що ти дала мені поносити, поки я був тут, — сказав він, підходячи до неї і простягаючи його.

Я спостерігав за ними, поки одягався. Женя мить дивилася на цей шарф, а потім, присідаючи навпочіпки і спираючись одним коліном на підлогу, взяла шарф із руки Вані й повторила той самий жест, що й вранці.

— Він тобі сподобався? — спитала вона, поправляючи шарф.

— Так, сподобався.

— От і добре, тоді я його тобі дарую. Нехай буде в тебе, тобі він личить більше, ніж мені, — промовила вона, тепло йому посміхаючись.

Ваня повернувся до мене, питаючи очима, чи можна взяти. Я тільки кивнув головою, і Ваня зрадів, наче йому в житті шарфів не купували.

— Дуже дякую, Женю!

— Будь ласка, нехай він тебе зігріває в цю холодну зиму, — сказала вона, встаючи і гладячи його по голові.

Вони підійшли до мене, а я відчинив двері. Ми вийшли, вона залишилася на порозі.

— Іще раз дуже дякуємо, Женю, за все, — сказав я.

— Будь ласка, — тільки й сказала вона, махаючи Вані у відповідь.