23 Глава «Слова чи дії ?»

       Женя

Тримаючи драбину і дивлячись, як Ян підсаджує Ваню на другу сходинку, тому що першу він благополучно зламав, я протягнула руку до спини Вані, змушуючи, щоб він звернув на мене увагу.

— Ваню, будь ласка, будь обережний, тому що ця драбина дуже стара. Як бачиш, твій тато вже одну сходинку зламав, — промовила я, кинувши невдоволений погляд на Яна.

— Добре, Женю, я буду обережний.

Коли Ваня поліз вгору, я стежила за кожним його рухом.

— Не переживай так, — почула я спокійний голос, — я ж на цій драбині щойно був, і вона мене витримала, а Ваня набагато менший.

Я подивилась на нього, звузивши очі.

— Я думаю, що можу сама вирішити, що мені відчувати, — промовила до нього і продовжила спостерігати.

— Ти сердишся, — чи то питав, чи то стверджував він.

— Женю, тату, я поклав! — можна сказати, прокричав Ваня із захопленим голосом.

— Молодець, синку, а тепер помалу спускайся. І тримайся міцно за драбину.

— Добре, тату.

Коли Ваня був на останній сходинці, то опинився на рівні моїх очей.

— Бачиш, Женю, я вже тут, а ти переживала, — промовив він, посміхаючись кутиками губ.

— Я рада, що з тобою все добре, бешкетнику, — сказавши це, я потріпала його по голові і, взявши його, спустила з драбини. — А так мені іще спокійніше. — Я поправила йому шапку, яка спадала трохи на один бік. — Ну що, ти тепер задоволений? Шпаківня на місці і пташки погодовані.

— Ага, — сказав він, шмигаючи носом.

— Тоді йдемо назад.

— Йдемо, — і ми пішли. Ваня поруч зі мною, а Ян ззаду нас, явно про щось думаючи.

— Женю, а коли пташки прилетять туди їсти?

— Ну, цього, Ваню, я не знаю. Може, тоді, коли зрозуміють, що там безпечно? — роздумуючи, сказала я.

— Так, саме тоді вони прилетять, — відповів уже Ян. — Спочатку вони будуть просто придивлятись, чи їм хтось не зашкодить, а вже потім підуть.

Було відчуття, що він говорить зовсім не про птахів, але що мені до цього.

Ми дійшли до дверей, і я сказала:

— Заходьте, зігрійтеся перед тим, як поїхати.

— Женю, я думаю, ми вже і так скористалися твоєю добротою. І ми вже поїдемо, — промовив він спокійно.

Я б мала цьому радіти, але чому заперечення так і рветься зсередини.
Я сьогодні сама не своя.

— Ваню, змерз Ян, нехай зігріється, а потім поїдете. Ти ж не хочеш, щоб він захворів, — сказавши це, я дала собі мисленнєву ляпас. Ну чому просто не відправити їх і все?
«Женю, ти ускладнюєш собі й без того непросте життя».

І чому в моєму голосі стільки повелительних ноток...

Ян дивився на мене знов цим поглядом, щоб прочитати. Але я б йому сказала, що це дохлий номер, тому що навіть я себе в цю мить не розумію.

— Женю, а ми що, не будемо малювати? — промовив Ваня, дивлячись на мене, наче я забрала щось цінне і не хочу повертати. — Я ж хотів тебе навчити малювати, — сказав він, опускаючи очі.

Я подивилась на Яна, піднімаючи брови, наче кажучи: «Це ти винуватий, що він розстроївся».
— Ваню, ну раз ми домовлялися, то я не можу не стримати свого слова. І якщо твій тато не має нагальних справ і він не проти, то ми підемо і зігріємось для початку, і вип'ємо чаю, а потім будемо малювати.

Ваня подивився на Яна, і я також. Ну, в нього не було шансів, і мені його зовсім не шкода. Потрібно було одразу погоджуватись.

— Татку, ми можемо залишитися іще на трохи? — тихим голосом сказав він.

Ян роздумував, а я вже досить замерзла. Подивилась на руку, яка трусилась, і сховала в кишеньку куртки.

«Нууу, давай же, погоджуйся не думай стільки, наче ти сильно проти», — вмовляла я подумки.
Я майже собі зовсім мізки відморозила.

— Добре, Ваню. Давай залишимося ненадовго.

Ваня подивився одразу на мене в розпливчастій посмішці, я йому відповіла саме такою усмішкою.
«Тут не тільки Ваня дитина, а і ти, Женю», — сказала я собі подумки, пропускаючи Ваню першого в дім.

Ян зайшов за нами і закрив двері, а я тільки тепер помітила пакет, який був у Яна, коли він приїхав.
«Може, якісь речі», — промайнула думка, коли я дивилась на цей пакет.

— Це тобі, — почула я голос Яна позаду себе. Він підійшов уже досить близько, я обернулась.
— Тобто для мене? Що це?

— Ну, я не дуже знаю, що ти любиш, тому взяв на свій смак. Сподіваюсь, тобі сподобається.

— Але навіщо ти мені це приніс? Ааа, зрозуміла, це тому, що я залишила Ваню у себе. Але мені нічого не потрібно за це.

— Ні, Женю, я зробив це не через Ваню. Просто мені захотілось зробити тобі приємне, як хорошій дівчині, — сказав він.

Я дивилась і шукала в нього на обличчі хоч якесь підтвердження тому, що він тепер це несерйозно, але не було.

А іще я не могла контролювати свої відчуття, наприклад, рум'янець, який я відчувала, опалював моє обличчя.

— Ян, давай без цього. Ти тут, можна сказати, тільки через Ваню і не більше, — сказала я, щоб він і не думав наближатись. Безжально? Саме так. Я саме така.

— Так, я це прекрасно розумію і бачу. Але ж чому ти подумала, що мене це зупинить? — спитав він, роблячи крок до мене.

— Може, тому, що я цього не хочу, і ти не схожий на чоловіка, який примушує дівчину до чогось, — промовила я, залишаючись на місці. Все ж це моя територія.

Кожен його крок перемішує все в моїй голові, і не тільки в ній.

— Так, я зовсім не думав тебе примушувати до чогось. Я так не дію. Але ти не можеш заборонити мені дбати про тебе, — іще крок, і він упритул біля мене.

Він просто стоїть і дивиться мені в очі. Але чому я відчуваю, що я слабша, і не у фізичному плані...

Я хотіла відштовхнути його, але він відійшов, пройшов далі, стаючи збоку, дивлячись мені в очі трохи зверху, тому що був трохи вищий за мене.

— Ти мені сподобалась. Я не хотів про це тобі казати сьогодні, але відчуваю, що потрібно. Нехай все буде відкрито.
Я хочу, щоб ти розуміла, що від сьогодні ми з Ванею будемо дбати про тебе, хочеш ти цього чи ні, — сказавши це, він пішов, а я так і застигла.