22 Глава. «Так близько...»

          Женя

— Ура-а-а! — вигукнув Ваня після того, як я погодилася, щоб Ян допоміг зі шпаківнею.

«Я точно про це пошкодую...» — промайнула думка.

Дивлячись на сина, Ян посміхався такою теплою усмішкою. «Невже бувають такі батьки, які люблять своїх дітей так щиро?» — роздумувала я, спостерігаючи за цими двома.

Неприємний озноб пройшов по тілу, коли в моїй голові промайнули спогади про власного батька.

Різко встаючи з-за столу, я ледь не перекинула склянку з водою. Ян її вчасно схопив. Наші очі зустрілися всього на мить. Різко відводячи погляд, я кинула:

— Дякую.

— Будь ласка.

Швидко пішовши на кухню, я поставила чайник, щоб закипів.

— Що будете пити? Чай, каву? — не дивлячись на них, запитала я.
Обоє сказали: «Чай».

Коли я робила чай, мої рухи були поривчастими. Я ледь кухоль не впустила, вдарилася об куточок дверцят кухні — все валилося з рук.

Я не бачила батька вже дуже давно, але його вплив відчувався навіть тепер через думки. «Я була занадто слабкою», — подумала я.

Я так поринула у свої думки, що зовсім не чула, про що говорив Ян із Ванею. Коли я принесла чай, вони обоє подякували, і я сіла за стіл.

Ян тільки іноді поглядав на мене. Так і хотілося йому сказати, щоб перестав сканувати мене, тому що я це відчуваю і мені некомфортно.

Гріючи руки об кухоль чаю й чекаючи, коли він охолоне, я навіть не помічала, як постукую пальцем по стінці з порцеляни.

— Женю, а що ми покладемо їсти пташкам? — запитав у мене Ваня.

Я подивилася на нього, і наче його голос та дитяча безпосередність заспокоювали мене.

— Не знаю навіть. Може, якусь крупу, хлібчик... Може, ще щось... — відповіла я.

— А можна я покладу хлібчик? — сказав він, підвівшись на емоціях і зачепивши кухоль.

У цю мить і я, і Ян спіймали його, і наші руки доторкнулися. Моя невелика долоня обхопила кухоль, а його велика — і кухоль, і мою руку. Всього дві секунди — і він забрав її.

— Вибачте, Женю, — сказав Ян.

Я нічого не відповіла йому.

— Ваню, будь ласка, обережніше, ти ж міг обпектися, — сказала я голосніше.

Ваня сів і просто дивився на мене, потім обережно взяв кухоль з моєї руки й промовив:

— Добре, Женю, я більше так не буду, — просто і спокійно сказав він, наче моя поведінка була абсолютно нормальною. — Вибач, що налякав.

Я важко зітхнула і заплющила на мить очі.

— Це ти мене вибач, я дуже різко відреагувала, — сказавши це, я підвелася й додала: — Я буду за пару хвилин. — І пішла у ванну кімнату.

Закривши за собою двері, я сперлася обома руками на раковину і просто опустила плечі. Потім подивилася в маленьке дзеркало, яке висіло над раковиною.

Перше, що я побачила — це очі, в яких змішалися різні емоції, наче густий туман, де не видно жодного просвіту.
В цей момент я не впізнавала своїх світло-карих очей.

Я заплющила їх і схилилася над раковиною, вмикаючи крижану воду. Почала мити обличчя, щоб прийти до тями.
Крижана вода приведе будь-кого до тями.

Витерши обличчя й більше не дивлячись у дзеркало, я трохи постояла і повернулася на кухню.

— Ну що, попили чай?

Ян просто кивнув.

— У мене іще трішки, — промовив Ваня.

— Добре, допивай, а потім підемо вішати шпаківню. Я піду переодягнуся. Ви також потім одягніться, — промовила я на автоматі.

— Добре, Женю, ми вас почекаємо, — відповів Ян мені навздогін.

Я не обернулася, а просто пішла, відчуваючи його погляд на собі.

Я одягалася сьогодні довше, ніж зазвичай. «Ми швидко повісимо, і вони підуть геть», — умовляла я себе, підганяючи.

Нарешті вийшовши з кімнати, я побачила, що вони стоять уже повністю одягнені. Я намагалася зачепитися очима за щось інше, але...

— Женю, будь ласка, зав'яжи мені шарфик так, як ти зав'язала вчора, — промовив Ваня, підходячи до мене.

Я подивилася на Яна запитально.

— Він не давав мені зав'язати. Сказав, що я не вмію так гарно, як ви, — він сказав це так, наче у них це відбувається щодня.

Я присіла навпочіпки, взявши шарф. Склала вдвоє, роблячи петельку.

— Тобі вчора так сподобалося, Ваню? — запитала я, дивлячись йому в очі.

— Так, дуже... — сказав він, спостерігаючи за моїми руками.

— Маленький хитрун, — промовила я, одягаючи на нього шарф і продіваючи в петлю інші кінці.

Цей звук його посмішки віддався у мені теплом. «Здається, ти потрапила, Женю», — сказала я собі.

— Ну що, йдемо? — сказала я Вані, переводячи погляд на Яна, який чомусь усміхався. «А мені що до того? Хай усміхається, може, воно просто дивакувате», — подумала я і посміхнулася своїм думкам.

— Так, Женю, я візьму шпаківню.

— Добре, бери, тільки обережно.

Ми всі пішли до виходу. Ян ішов першим, але після того, як ми всі взулися, він відчинив двері, проте не вийшов, а пропустив нас уперед. Примружившись, я подумала із сарказмом: «Який джентльмен!»

— Дякую, — промовила я, проходячи повз нього й пильнуючи, щоб не зачепитися за нього.

— Будь ласка, — сказав він, тепло посміхаючись і явно помітивши, яка я обережна.
Ми йшли до мого мінігаража, і Ян порівнявся зі мною. Я подивилася на нього, трохи звузивши очі.

— Женю...

— Слухаю вас, — відповіла я, зупиняючись.

— Давай перейдемо на «ти».

— І навіщо мені це? — запитала резонно я.

— Думаю, так буде легше говорити, — сказав він спокійно.

— Кому буде легше? Вам?

— Вважаю, що обом.

Я почала роздумувати, чим мені це загрожує. «А чи не подумає він, якщо я погоджуся, що дала зелене світло?» — «Ти себе занадто заганяєш, Женю. Це ж зовсім дрібниця».

Думаючи про це, я помітила, як Ваня побіг відчиняти двері в гараж, і посміхнулася кутиками губ.

— Гаразд, Ян, нехай буде по-твоєму. Можеш сказати «дякую» Ваневі, він у тебе чудовий, — промовила я і пішла допомагати хлопчику.

— Обов'язково скажу, — промовив він мені услід.

— Женю, я знайшов драбину! — сказав малий, показуючи на досить стару дерев'яну драбину.