21 Глава. «Інша реакція»

       Женя

Після того як ми повечеряли, ми вирішили щось подивитись і пішли до мене в кімнату.

— Ваню, ти що хочеш подивитись: якийсь фільм чи мультик?

— Давай мультик. А ти любиш мультики?

— Люблю, — сказала я, посміхаючись, — я так і не виросла з мультиків.
Він тепло посміхнувся у відповідь.

— Який будемо дивитись?

— А в тебе є улюблений? — спитав Ваня.

— Так. «Ріо», Голубчик.

— Я не бачив цей. Давай подивимось.

— Тоді добре. Залазь на ліжко, — сказала я, витягуючи іще одну подушку із шафи. — Візьми подушку. І ковдру.
Я пішла, взяла пульт і теж лягла, вмикаючи телевізор.

Сьогодні день був насичений: катання на санках, прогулянка, шпаківня.
Тому ми недовго дивились,

Ваня заснув першим, і я не хотіла його будити, щоб він переходив на диван.

Що буде, якщо він просто поспить біля мене? У мене ліжко велике.

Вимкнувши телевізор, я просто заснула поряд.

Вночі я прокинулась від того, що відчувала тепло на своїй руці.

Коли я розплющила очі, то побачила, що Ваня спить, але тримає мою руку. Перша реакція — хотілось швидше забрати руку, але я цього не зробила.

Дивлячись на цю дитину, яка так солодко спить, я не могла зрозуміти, що мені робити з цим усім.

Я знов глянула на його руку, яка покоїлась на моїй. «Женю, це чужа дитина», — знов нагадала я собі. «З цього нічого хорошого не вийде, Женю», — намагався мій розум достукатись до мене, але тут, в тиші цієї ночі, я його проігнорувала, які б він розумні доводи мені не навів.

Вільною рукою я погладила його по голові.

— Я дуже боюсь, що заподію тобі багато болю, — прошепотіла я до нього, хоч він і спав. Одинока сльоза покотилась по щоці...

Я вирішила більше ні про що не думати і закрила очі, провалюючись в сон через деякий час.

Коли я прокинулась, то перше, що побачила, — це пару очей, які на мене дивилися. Я відразу відчула, що моя рука вільна.

— Привіт, Женю.

— Привіт. І давно ти прокинувся?

— Не знаю.

— Давай іще трошки полежимо, щоб я прокинулась повністю.

— Добре, Женю, — хитро посміхнувся він. — А що ми сьогодні будемо робити?

— Ну, навіть не знаю, — сказала я, лягаючи на спину. — Щось собі зробимо поїсти для початку, а потім можемо щось придумати. Чи в тебе вже є якісь пропозиції? — спитала я, повертаючи голову до нього.

— Бачу по цих хитрих оченятах, що план уже є, — сказала я, тепло посміхаючись і проводячи по його носику пальчиком. Він зажмурив очі.

— Так, я придумав. А давай помалюємо.

— Ти любиш малювати?

— Дуже люблю.

— І як, гарно виходить?

— Вчителька каже, що так.

— Ну, тоді добре, хоч у мене і небагато олівців, якщо чесно. І я малюю погано, — чесно зізналась я, піднімаючи руки в капітуляції.

— Я тебе навчу, — сказав він.

— Ооо, думаю, це непосильно ні для кого, тому що я безнадійний художник.

— Але ти гарно пофарбувала шпаківню.

— Ну, це інше, Ваню. До речі, вона вже мала висохнути.

— Клас! І це виходить, ми її сьогодні встановимо і повісимо, щоб пташки там жили?

— Думаю, що так, навіть щось поїсти покладемо. Хоч я не уявляю, як ми її повісимо… — сказала я, роздумуючи.

— А може, почекаємо тата, і він нам допоможе повісити? — запропонував він.

Мені ця ідея зовсім не сподобалась.

— Я думаю, якось самі справимось. Візьмемо драбину, ти будеш внизу тримати, а я буду встановлювати годівницю.

—А ти не впадеш?

— А як я можу впасти, якщо ти будеш тримати мене? — промовила я, встаючи. — Так, все вирішено.
План такий: ідемо вмиватись, потім щось поїсти, а вже потім можемо зайнятись малюванням і шпаківнею. Марш вмиватись! — дала я наказ, жартуючи.

Ваня встав і приклав до голови долоньку, сміючись кутиками губ.

— Слухаюсь.
Я тепло посміхнулась.

Тільки ми сіли до столу, як почула, що у двері хтось дзвонить.

— Ти сиди, — сказала я Ваневі, — а я піду і подивлюсь, хто там.

Відкривши двері, я побачила Яна, який стояв на моєму порогу з якимось пакетом.
Холодом подуло від дверей. Мурашки побігли по всьому тілу.

«Мені просто холодно», — сказала я собі.

— Привіт, Женю, — промовив Ян, посміхаючись.

Ну, все ж було добре, чому я відчула дратівливість знов?

— Привіт, — відповіла я спокійно.

— Я прийшов забрати Ваню. Де він?

— Він на кухні, ми якраз сіли, щоб поїсти.

— Ти можеш…

— Тату, ти приїхав! — ідучи до нас, сказав Ваня. Він, скоріш за все, почув голос Яна.

— Так, синку, я за тобою.

Ваня підійшов і відразу обійняв Яна.

— Тату, я сумував за тобою.

— Я також, синку, — сказав Ян, цілуючи Ваню в маківку і пригортаючи його до себе однією рукою.
— Ну що, Ваню, йди збирайся, і підемо вже додому, — промовив він.
І я зраділа, що Ян не напрошується до мене додому.

— Тату, але я іще не поїв, і я хочу тобі показати, яку ми із Женею зробили шпаківню.

— Шпаківню?

— Так, ми вчора зробили шпаківню для пташок, яких тут дуже багато в Жені.

Ян подивився на мене.

— Може, ти, синку, винесеш мені, і я подивлюсь, щоб не турбувати Женю, — сказав він Ваневі.

— Тату, але тут холодно. Женю, чи може мій тато зайти і подивитись на шпаківню, яку ми з тобою зробили?

Я дивилась то на одного, то на другого, стоячи, опершись на двері. Ян чекав моєї відповіді.

— Добре, нехай заходить, а ти біжи всередину, а то вийшов в одній кофтинці, — промовила йому.

А чи не звучало це занадто? Що скаже Ян? — подумала я.

— Добре, Женю! — і Ваня швидко пішов усередину.

Наші очі зустрілися з Яном.

— Дякую, що дбаєте про нього, Женю, — простодушно сказав він.

Було б легше, якби він сказав, що я тут вказую його сину, але ні, він так не сказав.

— Я нічого такого не зробила. Взуття занесіть в коридор, — сказала я, обертаючись і йдучи на кухню.

Якось я це по-інакшому уявляла. Я вважала, він просто відразу забере Ваню і піде.