20 Глава «Пташки»

         Женя

— Ми йшли до кав'ярні і заодно прогулювались. Сьогодні було надзвичайно холодно, але й дуже красиво.
Всюди дерева усипані снігом.

— Ваню, почекай, — зупинила я його, присідаючи навпочіпки біля нього. Я зняла із себе свій шарф і пов'язала йому. — Отак тепліше, а то нам іще не вистачало, щоб ти захворів, — промовила я, усміхаючись.

Ваня просто стояв мовчки і дивився на мене, наче я йому світ подарувала.

— Дякую, Женю.

— Будь ласка, — сказала я, встаючи. — Ну що, пішли? — промовила я. — Дивись, он уже кав'ярня, — показала я рукою на маленьку затишну кав'ярню, яка зроблена вся з дерева.

— Так, пішли, — сказав він.

Коли ми закупилися, то вийшли із кав'ярні.

— Женю, а ти тут часто буваєш? — з цікавістю спитав Ваня, ідучи поряд зі мною.

Я приноровлювалась, щоб не йти швидше, а йти поряд із ним.

— Так, Ваню, я тут завсідниця. Я ласунка, — посміхнулась я, поправляючи свою шапку.

— Тоді я теж ласунка, — трохи неправильно сказав він. Я посміхнулася.

— Правильно буде «ласун», а ну повтори.

— Ласун.

— Так, правильно. Молодець, — він також посміхнувся. — Візьми, — протягнула я булочку з варенням, — і сік, почекай, я тільки відкрию, — відкривши сік дала йому. Також я собі взяла булочку і сік.

— Ммм, булочка дуже смачна, — сказав він, замастившись пудрою.
Я посміхнулась.

— Так, мені також подобається. І, до речі, ти весь у пудрі, — сказала я, вже вголос сміючись.

— Як поїси, я дам тобі серветку. Люблю їсти на ходу, — промовила, ідучи задоволена.

«Давно я не була така щаслива просто від прогулянки в кав'ярню...» — промайнула думка.

— Ти любиш зиму, Ваню?

— Обожнюю. Ми з моїми друзями завжди робимо снігову бабу і катаємось на санках.

— Ммм, я в дитинстві також дуже любила кататись.

— А тепер не катаєшся?

— Ні, вже давно не каталась. Якось і немає з ким...

— А в тебе є санки? — спитав він, заглядаючи мені в очі.

— Так, є. Десь там стоять.

— Тоді давай покатаємось разом, — запропонував він.

Він якраз доїв булочку, я присіла на навпочіпки і дала йому серветку.

— Витри руки і рот. — Дивлячись, як він це робить, я помітила: — Ти змерз у руки?

— Ну, трохи, — сказав він, витираючи руки.
Я взяла його руки у свої й почала терти та дмухати.

— А так тепліше? — Важко було не помітити в його очах захоплення.

— Так, набагато тепліше, — сказав він, усміхаючись від вуха до вуха.

«Так що я роблю? — подумала я. — Це ж чужа дитина». «Але ж він замерз», — сперечалась я сама із собою. Здоровий глузд виграв, і я перестала це робити, встаючи.

— Ну пішли, якщо ти трохи зігрівся, — сказала я, потираючи палець об палець.

— Женю, будь ласка, давай покатаємось на санках!

Я подивилась на нього — як завжди, я не можу йому відмовити.

— Добре, покатаємось, але не дуже довго, щоб ти не замерз.

— Урааа! — підняв він руки. Я посміхнулась.

Коли ми вже доходили до моєї хвіртки, то Ваня побачив Зіну, яка була у своєму дворі.

— Доброго дня, тітко Зіно, — привітався він.

— Ну привіт, Ваню, — сказала вона, дивлячись на мене питально. — І тобі привіт, Женю.

— Привіт, — відводячи погляд, промовила я.

— Ну і куди ви ходили із Женею?

— Гуляти, а іще купили солоденьке у кав'ярні, — сказав він, показуючи на пакет у моїй руці.
Я дістала пакет, який купила спеціально для неї, і протягнула їй.

— Дякую, Женю. Ти, як завжди, ніколи не забуваєш про мене.

— Просто купила більше...

— Ну так, так, — посміхаючись, сказала вона. — Скажи мені, молодий чоловіче, а як ти опинився тут у нас?

— Мене вчора привезли дядько Коля і тітка Аня, сусіди моєї бабусі, тому що бабусі стало погано і ми повезли її в лікарню.

— А де твій тато?

— Він поїхав по роботі і зможе мене забрати тільки пізніше. А поки я в Жені буду, — вже усміхаючись, сказав він.

— Ти радий, що ти в Жені? — спитала вона, поглядаючи на мене час від часу. Я просто стояла і не втручалась в їхню розмову.

— Так, дуже радий.

Ці слова віддалися в мені теплом і болем.
Чужі почуття — це велика відповідальність, а свої почуття — це великий ризик...

— І чим ви будете займатись?

— Будемо кататись на санках, — сказав він, радіючи.

— Ммм, на санках, цікаво, — сказала вона, загадково подивившись на мене. Я підняла брову і тільки того.

—Тоді ідіть зігрійтеся, а потім покатаєтесь. — Потім вона повернулась до мене: — А з тобою ми потім поговоримо...

— Добре, — тільки й відповіла я не зовсім задоволеним голосом, уявляючи, що вона мені буде після сьогоднішнього казати.

— Ну що, Ваню, пішли? — сказала я, звертаючись до нього.

— Так, пішли. Тьотю Зіно, пока!

— Пока, Ваню, — сказала вона, проводячи нас поглядом.
Ну-ну, я знала, що буде допит із пристрастю...

Зайшовши додому, ми зробили собі чай, і в цей час подзвонив Ян і поговорив із Ванею. Спитав, як він і що ми робимо.

Я сказала Вані, щоб спитав, чи він дозволяє, щоб ми покатались на санках.
Він сказав, що можна, і Ваня був дуже щасливий.

І коли ми вийшли на подвір'я, то знайшли мої санки і пішли кататись.
Давно я так не веселилась і не падала. Ми катались довго, а потім Ваня помітив пташок.

— Женю, дивись, які красиві, — сказав він, показуючи на пташок.

— Так, дуже красиві, і їх тут завжди багато.

— А у них немає свого домика... — протягнув він сумно.

— І що ти пропонуєш? — спитала я.

— А давай зробимо їм хатку?

— Але я не вмію цього робити, — сказала я.

— Зате я знаю! Ми у школі робили. Потрібні тільки інструменти і дошки. В тебе це є?

— Так, є. Я купила, щоб було в домі, якщо знадобиться, — сказала я пів правди.

— Тоді давай зробимо, будь ласочкааа!

Розмірковуючи, я погодилась, і ми пішли шукати все, що треба.

— Женю, я знайшов молоток і цвяхи! — сказав він, піднімаючи молоток.