19 Глава. «Перша телефонна розмова»

        Женя

Я чула навіть те, як цокав годинник. Повертаючись з одного боку на інший і назад.

Я так і не змогла заснути. Уже дванадцята година ночі. Я сіла на ліжку.

Я настільки відвикла, що зі мною в домі хтось є, крім Джессі...

Взувши капці, я тихо пішла на кухню, щоб налити собі води.

Наливши води, я пройшла повз диван, на якому спав Ваня, і підійшла до вікна, бачачи, як переливається замерзлий сніг від місячного сяйва. «Красиво», — подумала я, роблячи ковток води.
Я так стояла деякий час, а потім обернулась і сперлась на підвіконня, дивлячись на сплячого Ваню.

«Як же ти так легко увійшов у моє життя? Ти зміг те, що нікому не вдавалося за три з половиною роки», — думала я.

«Я боюся. Дуже боюся того, що цей вечір мені сподобався», — визнала я, роблячи знову ковток води.

— Женю? — почула я тихе.

— Ваню? Я тебе розбудила? — спитала я.

— Ні, Женю, я не міг заснути.

«Хм, як знайомо», — промайнула думка.

— Чому? Тобі незручно на дивані?

— Я у тебе вперше...

— Я теж, якщо чесно, важко звикаю до нових місць, — промовила я тихо.

— Ти живеш сама? — спитав він у темряву.

— Так, зі мною живе тільки Джессі, — сказала я, стискаючи кухоль у руці.

— А де твої батьки?

— Живуть у своєму домі, — відповіла я ухильно.

— А чому ти з ними не живеш?

— Тому що одного давнього вечора я пішла з дому і більше не повернулась... — промовила я тихим голосом.

— Як це і чому? — спитав він, аж підводячись і сідаючи на дивані.

— Складно пояснити, Ваню. Сім'я — це завжди складно, — промовила я більше для себе, ніж для нього, повертаючись до вікна. — Ваню, не всі батьки такі хороші, як твій тато...

— Тобі зробили боляче? — спитав невпевнено він.

Я так нічого і не відповіла, тільки відчула, як стиснула кулак.

У цю мить задзвонив телефон із дивним дитячим рингтоном. Я аж здригнулась. Обернувшись, я побачила, як Ваня піднімає слухавку.

— Алло, тату. Так, я в Жені. Ми поїли, і вона вклала мене спати. Я не міг заснути, тату, і Женя також. Ми розмовляли, і тут ти подзвонив, — спокійно все розказував Ваня.
Це виглядало мило.

— Женю, візьми, — сказав він, протягуючи мені телефон, — тато хоче тобі щось сказати.
Я підійшла і взяла телефон, повертаючись до вікна.

— Слухаю, — тихо промовила я.

— Женю, привіт. Хочу вибачитись, що вам довелося бути з Ванею, — я почула стурбований і хриплий голос.

— Думаю, це не те, про що треба вибачатись. Він скрасив мій вечір, — чесно сказала я. — Як його бабуся почувається?

— Вона мені сказала, що вже краще. Будуть її прокапувати декілька днів.

— Нехай поправляється швидше.

— Дякую, Женю. Я дуже вам вдячний, що не відмовились його взяти до себе.

— Будь ласка, таке в житті кожного може статися. Коли ви приїдете, Ян? — промовила я його ім'я вперше. Гарне ім'я...

— Не знаю, Женю. Я сьогодні допізна працював і тільки прийшов з роботи. Іще цей телефон розрядився, і я не міг раніше подзвонити. Я постараюся приїхати за Ванею так швидко, як зможу, — я чула нотки розгубленості в голосі.

— Не поспішайте, а то ваша професія не любить поспіху. Ваня може побути зі мною, поки ви не приїдете, у мене якраз три вихідних буде, — промовила я, потираючи голову рукою.
Я почула зітхання полегшення?

— Іще раз дуже дякую вам, Женю, ви мене дуже сильно виручили, а то б я навіть не знав, що робити, — сказав він із теплом в голосі.

— Все нормально. Це не є чимось складним. Ваня дуже вихований і слухняний.
У цей час Ваня сидів дуже тихо і прислухався до нашої розмови.

— Женю, вже дуже пізно, ще раз вибачаюся, що потурбував вас сьогодні. Спокійної ночі вам із Ванею.

— Вам також, Ян, — сказала я і скинула виклик.

— Коли тато приїде? — запитав Ваня.

— Сказав, що приїде так швидко, як зможе. А поки будеш зі мною.

— Добре, — тільки й відповів він.

— Ну що, Ваню, йдемо вже спати? — спитала я, йдучи до нього і протягуючи телефон.
Він взяв.

— Женю... — почула я.

— Що таке?

— А ти можеш посидіти зі мною, поки я засну? — спитав він, дивлячись мені в очі.

— Просто посидіти?

— Так.

— Добре, — промовила я, сідаючи посеред дивана на краєчку.

— А ти знаєш якісь історії?

— Історії?

— Так, історії, які розказують дітям перед сном.

— Навіть не знаю... А ти б яку хотів послухати?

— Хоч яку.

— Дай подумати, щось нічого не йде в голову. Що скажеш, якщо ми послухаємо музику тихо? Ти любиш музику?

— Так, люблю, — відповів він.

Я ввімкнула тиху і спокійну музику і тихо підспівувала. Музика не встигла закінчитися, як Ваня заснув.

Я встала, поправила на ньому ковдру і пішла у свою кімнату. Лягаючи в ліжко, я також швидко заснула.

Прокинувшись уранці, я пішла вмиватися. Виходячи зі своєї кімнати, я побачила, як Ваня сидит на пледі на підлозі й гладить Джессі.

«Вже здалася йому», — подумала я.

— Привіт, Ваню.

— Привіт, Женю. Ми тебе не розбудили? — дивлячись на мене, запитав він.

— Ні, Ваню, я сама прокинулась. Йду вмиватися. Потім ти за мною, у мене там є зайва зубна щітка.

— Гаразд, Женю, я почекаю на тебе.

Вмившись, я вийшла.

— Ваню, я залишила щітку на умивальнику, йди вмивайся. Скажи, що б ти хотів на сніданок?

— Що приготуєш, те й буду, — промовив він, йдучи у ванну кімнату.

Я подивилась, як він по-дорослому проходить повз мене, і підняла брови.

Я вирішила зробити класику — це глазуня.

— Що ж, давай, Ваню, — сказала я, коли приготувала глазуню та салат із капусти. — Ходи до столу, будемо їсти і підемо погуляємо трохи.

— Гуляти? — спитав він, підходячи ближче до столу.

— Так, гуляти. У мене тут неподалік є маленький парк із лавочками, і там є кав'ярня зі смачними солодощами. Ти любиш солодке?

— Так, дуже люблю, — посміхнувся він у відповідь.

— От і добре, — відповіла я також із посмішкою.