Глава 18. «Пустота почала заповнюватись...»

        Женя

— Ваню, ти, скоріш за все, голодний, — констатувала я, ідучи разом із ним на свою кухню.
Він не відповів, і я обернулася:

— Ваню?

Він зам’явся, соваючи ногою по підлозі.

— Ваню, зі мною можеш бути спокійним і не соромитися. Я, наприклад, щойно з роботи і теж страшенно голодна. Думала зварити пельмені, а ти їх любиш? — спитала я.

— Я їх просто обожнюю! — просяяв він.

— От і добре, хоч я і не люблю конкурентів на свои пельмешки, — підмигнула я йому з посмішкою.
Він також посміхнувся.
Я взяла для нього стілець і поставила біля столу.

— Ваню, роздягайся і сідай.

— А де я можу залишити свою курточку і шапку?

— Давай мені, я повішу, — промовила я, допомагаючи стягнути куртку. — От, а тепер сідай, будемо готувати смачну вечерю, — говорила я, поки йшла вішати в маленький коридор його курточку.

— Ти знаєш, Ваню, нам дуже пощастило, тому що в мене є готові пельмені в морозилці, а то б іще довелося довго готувати.

— Ти готуєш пельмені сама, а не купуєш у магазині, як ми з татом?

— Ну, якщо чесно, буває по-різному. Частіше готую сама, а іноді просто купую, коли немає настрою куховарити.

— Ти смачно готуєш? — з цікавістю спитав він, кладучи руки на стіл.

— Ну, навіть не знаю. А ти, коли поїси, то скажеш мені, добре? — промовила я з посмішкою, підходячи до чайника, щоб налити в каструлю води. Цим часом Ваня хотів підвестися з-за столу.

— Ваню, сиди там, тому що я з чайником із окропом і можу тебе обпекти, а нам і одного з опіками вистачає, — трохи із сарказмом сказала я, більше собі, ніж йому.

— Добре, Женю, не буду йти. А скажи, твоя рука вже не так сильно болить?

Перед очима промайнула сцена, як він поцілував мені руку.

— Так, Ваню, після того, як ти подув на мою руку, мені стало краще. Хоча й не відразу, — промовила я, згадуючи, який погром тоді вчинила.
Ваня посміхнувся.

Закинувши пельмені у воду, я також сіла за стіл біля Вані.

— Ти сьогодні значно тихіший і менше ставиш питань. Що це з тобою? — сказала я, дивлячись, як він стиснув руки в замок. — Можеш просто сказати.

— Ти не сердишся, що я тут? — видав він.

Я посміхнулася кутиками губ.

— Ні, не сержуся, — чесно сказала я. — Ти скрасиш мій вечір.

Дивлячись у ці очі, не хотілося виставляти стіну чи оборону.

— Ти кажеш правду? — недовірливо спитав він, заглядаючи мені в очі.

— Так, я сказала правду. Цього вечора мені потрібен був хтось, щоб поїсти зі мною пельменів, — посміхнулася я йому.

Я посміхнулася ще дужче, коли побачила, що до нас іде моя кішечка.

— Ваню, познайомся з моїм другом.

— З яким другом?

— З моєю кішечкою Джессі, — сказала я, показуючи рукою йому за спину.

Коли він обернувся, його очі засяяли. Він одразу підвівся й попрямував до неї, але вона настовбурчилася і почала задкувати.

— Ваню, не підходь до неї. Дай їй час звикнути. Вона тебе бачить уперше й боїться. Але коли познайомиться і звикне, ти зможеш її спокійно гладити.

— А я можу просто подивитися?

— Авжеж.

Побачивши, що Ваня збирається сісти на підлогу, я зупинила його:

— Ваню, підлога холодна, почекай, — я пішла, взяла з дивана плед і дала йому.

— Дякую, Женю.

Я затримала погляд на мить, дивлячись, як Ваня спостерігає за Джессі, яка вже розляглася і показувала, яка вона красива.

— Будь ласка... — відповіла я трохи згодом.

Я перемішала пельмені й знову сіла за стіл, спостерігаючи за кішечкою та малим.

Я посміхнулася з того, як Ваня хотів подружитися з нею і всіляко її до себе кликав, але вона зберігала дистанцію, наче кажучи: «Милуйся мною на відстані».

Я засміялася вголос, і він обернувся.

— Вона в тебе дуже гарна.

— Так. І мені вона дуже подобається.

— Я б теж таку хотів, — я почула трохи засмучені нотки в його голосі.

— Тато не дозволяє?

— Не те щоб проти, але він каже, що потрібно дуже добре дбати про тваринку, яку взяв до себе, а нас часто не буває вдома. Він працює, а я то у бабусі, то в тітки...

— І часто це буває? — спитала я.

— Ну так, хоч він і намагається брати роботу десь поблизу.

— Ти до школи не ходиш?

— Ходжу, але тепер у мене канікули.

— Ооо, канікули — це як для мене вихідні, — промовила я, встаючи, щоб зняти пельмені з вогню.

— А я люблю ходити до школи.

— Ти і вчитися любиш?

— Так, я вчуся найкраще в школі.

— Оооо, так ти маленький вундеркінд! — сказала я, посміхаючись. — А я вчилася в школі погано.

З ним було так легко розмовляти, наче я й не закривалася від усіх...

— Ти погано вчилася? — він посміхнувся.

— Смієшся з мене?

Він не відповів, а тільки дужче почав сміятися. Цей щирий сміх був приємним і зовсім не награним.

— Ходи до столу, вже все готово, — сказала я, ставлячи миску з пельменями.

— А де можна помити руки, Женю? — спитав Ваня, підводячись із підлоги.

— Ходи, я покажу ванну кімнату. Як помиєш — приходь, — промовила до нього.

— Добре, Женю.

Я повернулася на кухню, розклала тарілки та виделки й поставила сметану. А перець та оцет і так постійно стоять на своїх місцях.

— Я вже помив!

— Гаразд, сідай, будемо їсти. З чим ти любиш їсти? — спитала я.

— Із сметаною і маслом.

— От і я так люблю, але іще додаю чорний перець і оцет.

— А це смачно?

— Хочеш спробувати? Я собі зроблю, як люблю, і потім ти зможеш узяти в мене й спробувати, чи тобі сподобається. Домовилися?

— Так, домовилися! — сказав він, протягуючи мені свій кулачок для скріплення угоди.
Я посміхнулася й піднесла свій кулак, торкнувшись його.

— Давай я тобі покладу на тарілочку. Отак, — промовила я, наклавши йому гірку. «Може, я забагато поклала як для дитини?» — Ваню, якщо тобі забагато буде, то просто залиш і не змушуй себе доїдати, добре?

— Добре, Женю, не хвилюйся, — сказав він спокійно, беручи виделку й починаючи їсти. — Ммм, це справді дуже смачно і набагато краще, ніж магазинні, — промовив він, уплітаючи один за одним. — У тебе дуже смачно виходить, навіть краще, ніж у твоєму кафе!