Надія

17 Глава. «Нічний гість»

Женя

Переодягаючись увечері, я трохи застрягла у светрі.

— Навіщо ти це робиш? — спитала Настя, допомагаючи мені.

— Що я роблю? — перепитала, нарешті вибравшись із полону.

— Допомагаєш. Завжди. Ти думаєш, я цього не бачу? — сказала вона, із гуркотом закриваючи свою шафку.

— Ммм, не розумію, про що ти, — одягаючи куртку, відповіла я.

— Все ти розумієш. Ці маленькі, ледь помітні речі. Ти це все робиш для мене, але чому? Ми ж із тобою не родички і не подруги, — промовила вона, шукаючи мій погляд, щоб побачити в ньому відповідь.

— Це моя робота, — спокійно відповіла я.

— Ми ж обоє знаємо, що це не так.

— Добре, я тобі допомагала просто так. От захотіла і допомогла. Я не вважаю, що для того, щоб зробити щось добре, мені потрібно бути чиїмось другом або родичем, як ти сказала, — розводячи руками, промовила я.

— Настю, просто не думай про це. Якщо тобі буде спокійніше, просто зроби вигляд, що ти нічого не помічаєш, — сказала я їй, беручи свій рюкзак.

— Але я не можу так, — відповіла вона, наче не розуміючи, як у цьому світі може бути щось безкорисливе.

— Чому ж? — спитала я, обертаючись до неї. Вона нічого не відповіла. — Добре, Настю, я буду старатися не робити нічого, що тебе турбуватиме. Так підійде?

— Я не... — так нічого і не почувши у відповідь, я пішла на вулицю.

Ідучи, я побачила Костю, який уже прямував до мене.

— Женю, давай я тебе проведу.

— Ні, Костю, не сьогодні, але в мене буде до тебе прохання.

— Я все для тебе зроблю, що попросиш, — він аж витягнувся.

— Будь ласка, проведи Настю додому.
Я краєм вуха чула, що десь там біля її дому постійно шастають якісь відморозки, і вона боїться йти додому. Зроби добру справу, а?
Це ж навіть тобі по дорозі, і ти, до речі, на машині, можеш її і підвезти, — промовила я.

Він зам’явся, явно не чекаючи такого прохання.

— Ну... я... ми й так не дуже ладнаємо. Ти ж знаєш. Вона, скоріш за все, відмовить.

— Костю, ну що ти таке кажеш. Ти ж наполегливий. Я впевнена в тобі. У тебе вийде її вмовити, — промовила я, додаючи впевненості в голосі.
— Ти просто не слухай її відмовки, — давала я йому настанови.

— Гаразд, я спробую, — здався він.

— І, Костю, — зупинилася я, уже виходячи з кафе.

— Іноді ми знаємо дуже мало і маємо неправильне уявлення про людину, і щоб це змінити, треба просто дізнатися про людину більше... — промовила я, посміхаючись.

Костя провів мене поглядом, явно не розуміючи, до чого я це сказала.

Ідучи засніженою дорогою, я одягла навушники, запускаючи свій плейлист.

Я любила йти ввечері з роботи.
Хрускіт під ногами, який я відчувала навіть із музикою в навушниках.

Я просто посміхнулася, задоволена собою і тим, що провернула. Можливо, це і не зовсім правильно, але я йому правду сказала.

Я просто випадково почула телефонну розмову Насті з її подругою, і та їй скаржилася, як їй страшно йти додому.

Роздумувала я, роблячи крок і ще крок. У якийсь момент я взяла в руки сніг і зробила кульку, кидаючи її в порожнечу. І посміхнулася.

Я подумала: «Самому нудно, от із Ваньою ми б пограли».
Ці думки вже були не такі болючі.

Я зупинилася на доріжці, думаючи, чого мені так сьогодні не вистачало цілий день, згадуючи дві пари очей.

Прийшовши додому, я зрозуміла, що вранці забула випустити свою кішечку Джессі.

Цей вечір пройшов спокійно, наче і нудно...

Встаючи вранці на роботу, я подумала: «Клас, попереду три вихідні дні, потрібно тільки пережити цей день».

У кафе сьогодні день проходив спокійно, тільки Настя на мене косилася, але так і не наважилася нічого сказати.

Ввечері Костя знову хотів проводити, але я нагадала, що краще нехай Настю проводить, і сьогодні його було легше вмовити. «Що б це значило?» — із задоволеним обличчям подумала я.

Прийшовши додому, я погодувала Джессі, яка не розділяла мого ентузіазму до роботи, тому що вважала, вона — персона, про яку треба дбати 24/7.

Я мила посуд, роздумуючи над тим, що б приготувати їсти, і, звісно, це пельмені. Безпрограшний варіант.
Я поставила воду, щоб закипіла, і в цей момент я почула дзвінок у двері.

Я подумала, що це Зіна, і пішла відчиняти. Але я помилилася — на моєму порозі була не Зіна.

— Привіт, Женю, — промовив Ваня, який стояв на моєму порозі із незнайомою мені парою літніх людей.

— Ваню? Що ти тут робиш? — запитала я стривожено, присівши навпочіпки.

— Женю, моїй бабусі стало зле.

— Вибачте, що ми так пізно, — озвався чоловік. — Але Олені стало зле, і її доставили в місто. Ми — сусіди Олени. Самі не можемо залишити Ваню в себе, а Ян сказав нам, щоб ми Ваню залишили у вас.

Нічого не розуміючи, я не знала, що відповісти.

— А де сам Ян?

— Він поїхав по роботі і зможе приїхати тільки завтра ввечері або вже в суботу вранці, — відізвалась жінка. — Він Ваню привіз на пару днів до Олени, але сталося непередбачуване...

Я знову подивилася на Ваню. В цю мить мене цікавило тільки одне.

— Ваню, ти дуже злякався? — промовила я, заглядаючи в маленькі очі.

— Трохи злякався, — визнав він.

Я подивилася на пару, встаючи.

— Дякую вам, що привезли його. Вже пізно, а вам іще їхати. Я подивлюся за ним. На добраніч і хорошої вам дороги.

— Вам також дякуємо, — сказали вони і пішли собі геть.

Я подивилася на Ваню.

— Ну що, пішли до хати? На вулиці зовсім холодно, — промовила я, трохи посміхаючись, щоб він не нервував.

Він відповів посмішкою:

— Так, пішли...

*****

Маленьке післяслово від автора: