16 Глава. «Правила»

         Женя
Зайшовши сьогодні вранці в кафе, я побачила Костю за барною стійкою, він також мене помітив.

— Привіт, Женю, — привітався він.
Я бачила — йому було ніяково.

— Привіт, Костю.
І я пішла переодягатися. Якщо чесно, мене мучила совість.
Не потрібно було так агресивно реагувати вчора. Він навіть провів мене додому.

Моя раціональна частина розуміла це, хоча й те, що він поліз не у свою справу, також факт. «По-хорошому треба вибачитися», — роздумувала я, переодягаючись.

Голова гуділа після вчорашнього, довго не могла заснути. Поспала всього нічого. Рука також ще нила.
Закинувши в себе таблетку знеболювального, я пішла до барної стійки.

— Зроби мені чай, будь ласка, як завжди, — промовила я до Кості, сідаючи біля барної стійки.

— Добре, Женю.

— Костю, вибач за вчорашнє, я була не в гуморі.

— Це я повинен вибачитися, і ти була права: я поліз не у свою справу, і те, що я сказав, дійсно мене не прикрашає, — він промовив винувато.

— Окей, тоді забули, згоден? — сказала, трохи посміхаючись.

— Я тільки ЗА, — промовив він, ставлячи чай на барну стійку біля мене й посміхаючись. — Як твоя рука сьогодні?

— Так собі, ниє потроху. Взяла обезбол, зараз пройде.

— Ти погано спала?

— З чого ти взяв?

— Очі червоні, — промовив він, показуючи рукою на мене.

— Ну так. Погано спала.

— Рука сильно боліла?

— Можна і так сказати, — ухильно відповіла я.

— Чому не п'єш чай?

— Чекаю, поки трохи охолоне.

— Це через те, що вчора обпеклася? Ти ж так любиш пити все гаряче, як і їсти гарячу їжу.

— Не хочу обпектися ще й сьогодні... — відповіла я, згадуючи, як маленький джентльмен сказав мені, щоб я була обережна.
У думках посміхаючись: «Вже і накази виконую», яка іронія.

— Ну привіт, — почула я голос. Обернувшись, я помітила Настю.

— Ого, щось ти сьогодні зарано, — кинула із сарказмом. Робочий час повинен от-от початися, але вона завжди запізнюється.

— Дуже смішно, — скривилася вона.

— Скажи, Настю, яка сила тебе сьогодні витягнула з ліжка і ти навіть прийшла на роботу вчасно? — посміхаючись, сказав Костя, явно підтримуючи мене.

— Кого я чую, це горе-романтик, — промовила вона зухвало. Я не змогла не посміхнутися.

Вони з Костею любили перекидатися шпильками.

Я вже давно думаю, що вони б стали цікавою парою, але Костя зациклився на мені, хоча Насті він подобається.
Я це бачила і старалася його відшивати.

Я можу зрозуміти її почуття. Їй неприємно від того, що Костя клеїться до мене і не приховує цього.
Тому я завжди тримаю дистанцію.

Узявши свій чай, який уже трохи охолов, я підійшла до вікна.

Зима така красива, моя улюблена пора року.
Коли заходиш додому, і там тепло, або коли дивлюся у вікно на ці великі лапаті сніжинки.

Я згадала, як ми з братами каталися на санках, і посміхнулася. «Цікаво, чи Ваня любить кататися на санках?» — роздумувала я.

— Про що так замріялася? — запитала Настя, підходячи до мене.
Я трохи злякалася.

— Чого ти підкрадаєшся нишком? — сказала їй я, обертаючись до неї.

— Може, це хтось був просто у своїх думках і не почув, як я кликала?

— Що, ви вже перестали з Костею перекидатися шпильками?

— Ну так, ти ж знаєш, я і так завжди виграю словесні поєдинки, — посміхнулася вона.

— Знаю. Але, може, вже зміниш тактику?

— Про що ти?

— Може, варто просто зізнатися йому? — сказала я, дивлячись їй в очі.

— Що? Я? В чому я маю зізнаватися? — почала вона хаотично виправдовуватися, ніби обурюючись.

— Ти і так все розумієш. Навіщо прикидаєшся? Те, що він тобі подобається, видно навіть сліпому, — сказала я, обертаючись до вікна і потягуючи чай.

— Він мені не подобається, — невпевнено сказала вона, почавши потирати руку.

— От кому він дійсно не подобається тут, так це мені. І я на нього не претендую.
У тебе дорога відкрита, так що не гальмуй, Настю, — промовила я тихим і спокійним голосом.

«Головне — іншим можу роздавати поради, а сама...» — подумала я, трохи похитавши головою і роблячи наступний ковток теплого чаю.

— Але ти йому подобаєшся.

— Повір мені, Настю, це він так думає, що я йому подобаюсь. Він просто зациклився на мені. Але насправді він мене зовсім не знає справжню.
Зі мною він постійно стримується, а з тобою розмовляє вільно. І це має дуже велике значення.
Так що просто дій, а то до нього так і не дійде, хто йому насправді подобається, — сказала я їй чесно.

— Навіщо ти мені це кажеш? — промовила вона, шукаючи мій погляд у відображенні вікна.

— А чому ні? — запитала я, гріючи руки об теплу кружку з чаєм.

— Я ж не раз поводилася, скажімо так, некоректно, — обережно сказала вона.
Я посміхнулася кутиками губ.

— І що? — спитала я. — Я повинна мститися тобі тепер? На твою думку, так було б краще і легше для тебе, — промовила я і побачила у відображенні скла, що влучила точно в ціль. Вона відвела очі.

— Я б учинила саме так, — чесно зізналася вона.

— Ну, найважливіше тут — це те, що я — не ти. Я живу за своїми принципами і скажу тобі одну цікаву річ. Помста завдає найбільше болю саме власнику.
А я не хочу витрачати на це свої сили, і тим паче я знаю, що ти непогана людина, і я також розумію, чому ти себе так поводила. Розумію, але не розділяю, — виділила я останні слова для неї.

— Ти така правильна, що аж нудить від тебе, Женю, — промовила вона жартома, без злого наміру.

— Знаю. Мені вже про це казали... — гірко промовила я, пригадуючи болючі слова людини, яка колись була мені близькою.

— Я ж не хотіла тебе образити, Женю, — дала вона назад, коли побачила, як вираз мого обличчя змінився після її слів.

— Знаю, Настю. Не звертай уваги, це мої особисті «загони», — сказала я їй — Я вже допила чай, пішли працювати, — промовила я, повністю обертаючись і на автоматі простягаючи руку до неї, щоб по-дружньому покласти на плече, але зупинила себе. «Не роби цього, Женю, знов», — наказала я собі подумки.