15 Глава «Їжачок»

                  Ян

— Тату, я повернувся, — промовив Ваня, забігаючи в дім.

— Синку, ти о котрій мав бути вдома?

— Тату, вибач. Ми загралися з хлопцями в хованки, — винувато видав він. Але очі світилися радістю.
Я подивився на нього. Ну що мені з ним робити?

— Іди мий руки, у нас сьогодні гуляш із ковбасою.

— Я швидко, тату, — промовив Ваня на ходу, біжучи у ванну кімнату і скидаючи куртку.
Малий помив руки, а я уже накрив на стіл.

— Ваню, візьми і постав хліб на стіл, і виделки також.

— Добре, тату.
Ми розставили все й сіли їсти.

— Смачного, синку.

— І тобі також, тату, — посміхнувся він. — Тату, у тебе дуже смачно вийшло. Думаю, Жені б теж сподобалось. А може, запросимо її до нас у гості? І ми приготуємо разом для неї щось смачненьке.

— Синку, думаю, іще зарано. Вона не погодиться, — обережно, але чесно сказав я йому.

— Так, ми ж іще не подружилися. Але коли вона погодиться зі мною дружити, я відразу запрошу її до нас додому.

— Саме так, синку.
Сподіваюсь, що вона підпустить хоч би Ваню до себе.

— Синку, хотів тобі сказати, що мені телефонували з роботи...
Він зупинився і промовив:

— Тебе знов викликають? Але ти ж у відпустці, — промовив ображено.

— Знаю, синку. Я сам засмутився, але мені потрібно на пару днів поїхати.

— І з ким я буду цього разу? — невдоволено запитав він.

— Ти поїдеш до бабусі Олени. Вона недавно мені дзвонила, що хоче тебе забрати хоч на пару днів до себе.

Ваня іще більше скривився. Він не любив їхати нікуди, а тим паче до мами Віки. Щось вони не дуже ладнали. Може, тому, що вона його гіперопікувала.

— Тату, а може, я сам залишусь вдома? — благально питав він.

— Ні, виключено. Я не залишу тебе самого, навіть не дивись на мене. З мене потім роботи не буде, бо я буду лиш на телефоні переживати, як ти тут.

— А чому не до бабусі Ані?

— Я не можу відмовити бабусі Олені, тому що ти дуже давно в неї не був. Ти завжди відмовляєшся, а вона думає, що це я тобі не дозволяю.

— Ну-у-у, тату.

— Все вирішено і не підлягає обговоренню. Як поїси, підеш у кімнату і збереш речі на три дні.
Ваня поставив виделку на стіл і, встаючи, пішов до виходу.

— Ти куди?

— Хочу прогулятись.

— Але на вулиці холодно і вже темніє.

— Я візьму куртку і шапку, — сказав він, одягнувся і пішов.

«Що ж мені робити, якщо у мене така робота», — думав я.

Апетит зник. Я встав і почав прибирати зі столу. Коли я мив посуд, мені в голову прийшла абсурдна думка.
А що, як запропонувати Жені іноді залишатись із Ванею, коли вона не на роботі, якщо так буде збігатися?

З нею він би якраз із задоволенням залишився, іще б і сам мене проганяв на роботу.
Подумавши про це, я посміхнувся. І відразу побачив перед очима Женю, яка не розуміє, як мені взагалі спала така думка.

Помивши посуд, я вирішив піти теж прогулятись із сином. Одягнувшись, я вийшов на двір і побачив, як Ваня сидить навпочіпки і щось роздивляється на землі.

— Синку, що там у тебе?

— Тссс, тату, — сказав він тихо, прикладаючи вказівний палець до губ. — Тату, тут їжачок.
Підійшовши до нього, я також присів, роздивляючись штучного їжачка, який був зроблений із дерева.

— Ваню, він же не справжній.

— Я знаю, — зітхнув він. — А коли вони знов будуть ходити вже?

— Аж навесні, — сказав, роздивляючись їжачка. Я посміхнувся. — Знаєш, кого я пригадав, схожого на цього їжачка? — запитав я сина.

— Кого? — з цікавістю запитав він.

— Женю. Вона ж зовні — справжній їжачок, який має колючки.
Ваня теж посміхнувся.

— Знаєш, навіщо колючки їжачку, синку?

— Ні, тату, — похитав він головою заперечно.

— Для того, щоб захищатись. Він виставляє свої колючки, коли відчуває загрозу.

— Тобто, коли він боїться, він стає колючим?

— Саме так, синку, — погладив я його по голові. — Так само і Женя — вона боїться, от і тримається від нас подалі.

— А що потрібно зробити, щоб вона не боялась? — спитав Ваня, дивлячись допитливо мені в очі.

— Думаю, спочатку потрібно, щоб вона звикла до нас і щоб зрозуміла, що з нами вона у безпеці.

— А це як?

— А це маленькі, ледь помітні речі. Як-от щось подати, або спитати, як минув її день, або дізнатися, що вона любить, щоб вона зрозуміла, що вона нам цікава. І постійно маячити у неї на очах, — на цих словах я посміхнувся, уявляючи її обурення.

— Тату, а як ми будемо постійно на її очах, якщо ти підеш на роботу, а я — до бабусі?

— Ми дамо їй трохи відпочити, щоб вона не так сильно нервувала, а потім з'явимось знов.
І щось зробимо для неї, щоб вона не забувала про нас. Ну що, тобі подобається? — протягнув йому руку.

— Так, тату, — відповів він мені і залився сміхом, даючи мені п'ять.

Дзвінкий сміх мого сина — це іще один прекрасний звук, який я обожнюю.

— Ну що, підемо уже додому, а то я змерз, — скорчив я гримасу сину.

— Так, ходімо, тому що і я змерз, — сказав Ваня, радісно підскакуючи. — Тату, а ти полежиш біля мене, поки я засну?

— Звісно, синку, — відповів я з любов'ю в голосі, притискаючи його до свого боку. Так ми і пішли додому.
Після того як ми склали одяг Вані, я ліг біля нього.

— Тату, може, ти передумаєш і не будеш відправляти мене до бабусі Олени?

— Ваню, скажи, що сталося тоді в останній раз, коли ти був у неї, що ти більше не хочеш до неї їхати?
Він відвернувся до вікна і мовчав.

— Ваню, бабуся тебе чимось образила ? - Але Ваня так нічого й не відповів.

Я не міг збагнути, в чому причина.
Мати Віки наче нормальна жінка, хоч і зі своїм характером.

Роздумуючи над цим, я почув, як Ваня вже заснув, сопучи в подушку.

Я подивився, як він лежить біля мене, а в руках у нього ведмедик, якого він взяв для Жені.

Поцілувавши його в маківку, я вирішив не йти нікуди і заснув поруч із ним...

                                                  *****