14 Глава. «Нестерпний біль»

Сидячи на підлозі, я втратила відчуття часу і не помітила, скільки так сиділа біля каміна.

Дзвінок у двері мене злякав. Я подумала: хто може так пізно прийти?

Я встала і відчула, як усе заніміло від сидіння на холодній підлозі.
Ідучи через кухню, я дивилася, як уламки розбитої склянки і кружка валяються на підлозі. Але мені сьогодні було зовсім байдуже.

Знов дзвінок у двері. Може, просто не відкривати?
Пішла відкривати — а може, щось важливе.

— Хто там?

— Це я, — відповів знайомий, трохи хрипкуватий голос.

— Зіно? — сказала я, відкриваючи двері. — Що ви тут робите так пізно?

Я побачила, як Джессі забігла в дім. Я лише тепер зрозуміла, що просто забула про неї.

— Бачила, що в тебе все ще світить світло, думаю: дай зайду, і не помилилася. Я так і думала, що зустріну панду, — сказала вона, заходячи в дім і показуючи на мої заплакані очі.

— Зіно, ви ж не будете тепер мені моралі читати? — промовила я, закриваючи двері і йдучи за нею.

— Ну, моралі тобі твої рідні і без мене постійно читають, а я максимум пораду можу дати, — сказала вона, дивлячись на мій погром, і, наче нічого не було, пройшла і сіла на диван, витягуючи уже знайомий пакет з ліками. — Тобі просили передати.

— Навіщо ви це взяли?

— А чому б і не допомогти двом молодим людям? Особливо важко встояти
перед меншим, — сказала вона, спостерігаючи за мною.
Згадуючи Ваню, я посміхнулась.

— Ну, явно я не одна не змогла встояти, — сказала вона, посміхаючись і витягуючи мазь і бинт. — Сідай, — промовила вона, ляскаючи рукою на місце біля себе.

Я пішла, сіла і витягнула руку, щоб вона її обробила. «Більше нервів збережу, якщо не буду з нею сперечатись, усе одно доб'ється свого», — подумала я.

— Чому зірвала пов'язку?

— Вона туго була зав'язана і душила мене.

— Ти упевнена, Женю, що це була саме пов'язка, а не твої відчуття? — сказала вона, обробляючи як стару рану від гарячого чаю, так і нові порізи, які я отримала, коли трощила все.

— Я ні в чому не упевнена в своєму житті, Зіно, — тяжко зітхнувши, сказала я, відкидаючись на диван.

— Обережно, я ж тут наче працюю, — посміхаючись, сказала вона. — Що ти відчуваєш зараз?

— Я не хочу про це говорить.

— А ти спробуй, може, бажання з'явиться у процесі, — підколюючи мене, сказала вона.

— Це важко пояснити, Зіно. Я вже пару років живу самостійно, і мені це подобається. Я не хочу нічого змінювати і впускати у своє життя — тим паче.
Але ці двоє... Ми бачились всього два рази, — показувала я Зіні на пальцях, — але вони вибили мене зі звичної колії, — показувала я на уламки від мого руйнування. — Я не можу прийти до тями.
Я посварилась із Костею, хоча він не був винний у моєму стані й проводив мене додому.

— Ти ні з того ні з сього накинулась на свого колегу просто через поганий настрій? Це зовсім не схоже на тебе, — сказала вона, дивлячись мені в очі.

— Не зовсім так. Він дещо сказав, і я дуже розсердилася, — зізналася я, ховаючи очі.

— І що ж він тобі такого сказав, що ти аж не витримала? Женя, яка завжди дуже стримана і не любить конфліктів, просто зірвалася...
Мені аж цікаво, що тебе так зачепило, — роздумувала вона.

— Він сказав, що Ян — чоловік із причепом, — із неприємними відчуттями я виштовхнула ці слова з себе.

— І чого ти на це так різко відреагувала? Ну, він правду сказав, що Ян із дитиною, — підозріло спокійним тоном сказала вона.

— Він назвав Ваню причепом! — дратуючись, знов сказала я їй, обертаючись до неї. І я зрозуміла за її виразом обличчя, що вона мене просто перевіряла й виводила на почуття.

— Женю, Ваня для тебе — чужа дитина. І він має свого батька, котрий його захистить, якщо щось...

— А я і не присвоювала його собі. Просто мені не подобається слово «причіп», — промовила я на свій захист.

— Але ти його захищала. Навіщо?

— Просто я така. Завжди захищаю слабшого, — тручи палець об палець, сказала я їй.

— Так, ти права. Але чому ти зробила в домі такий погром, якщо ти просто
захищала сирітку?

Я обернулась на автоматі, вже хотіла відповісти, що він не сирота, але вона тільки цього й чекала.

— Все, я закінчила, — сказала вона, забинтувавши мені руку.
Я подивилась на руку, і промайнула думка, що у Яна вийшло краще.

— Женю, те, що ти дуже хочеш заперечувати, що маєш прив'язаність до цієї дитини, тобі нічим не допоможе. Я вас сьогодні бачила, і знаєш, що подумала?

Я не відповіла, тільки кинула на неї погляд: «І знати не хочу».

— Ви виглядали наче сім'я, — у мене по тілу побігли мурашки, коли я це почула.

— Ми не...

— Я знаю, що ти скажеш, але факти говорять інше. Ти сьогодні сіла до них і дозволила обробляти свою руку, хоч і не любиш доторків чужих людей.
Ти порушила правила свого ж робочого місця, хоч і не раз відмовлялась сісти до мене, посилаючись на ті ж правила.
Ти йдеш на поступки дитині, яку бачиш вдруге.
Де та Женя, яка всім відмовляє не замислюючись, не дозволяє торкатися до себе і навіть не підпускає на гарматний постріл? — допитувалась вона, сидячи на дивані біля мене.

Я не знала, що відповісти. Вона повністю права.
Я тільки відвернулася від неї, шукаючи, за що б зачепитись очима. Так хотілось закрити вуха, щоб нічого не чути.

— Не знаєш, що відповіси? Просто визнай, що той малий для тебе — особливий. Чи ти хоч думала про те, що в тебе не один племінник, але ти ні через кого з них не трощила все в домі?
Я знаю, що ти не просто так відштовхуєш. Це страх.
Що, якщо через свій страх і те, що ти бачила у своїй сім'ї, ти проґавиш людей, які тебе можуть щиро полюбити? — сказала вона, дивлячись на мене.

— Зіно, ви знаєте, що я вас дуже поважаю, але не переходьте межі. Це моє життя, і тільки я знаю, як це все боляче мені дається.
Знаю, що таке ночами не спати. Знаю, що таке розчарування.

Я бачила все життя людину, яка була рідною, але робила боляче не думаючи — просто коли поганий настрій, просто коли щось не так, навіть коли все було так.
Я це все прожила, знаю, як болить, коли всередині тебе все розривається від болю.