13 Глава. «Руйнування»

     Женя

Залетівши в підсобку, я почала ходити туди-сюди.
Близько, занадто близько, — подумала я, згадуючи, на яку малу відстань я наблизилась до нього.

«Я все правильно зробила, коли сказала, щоб вони більше не з'являлись у моєму житті. Але чому він посміхався? Чому не розізлився?» — я все думала, прокручуючи в голові кадри за кадрами. «Вони знов будуть приходити», — подумала я, сідаючи й нервово постукуючи ногою по підлозі.

За цими роздумами я й не помітила, як пройшов уже якийсь час. Я підвелася і хотіла вже виходити, як до мене прийшов Ваня.

— Женю, ось ти де. Я знайшов тебе, — посміхаючись, промовив він.

— Ваню? Ти щось хотів? Чому ти тут, це службове приміщення? — спитала я, іще не прийшовши до тями.

— Так, ми вже із татом ідемо додому, і я прийшов попрощатись.
«Вони йдуть уже геть». Фух, я аж зітхнула з полегшенням.

— Я зрозуміла. Тоді бувай? Добре вам доїхати, — побажала я, сподіваючись, що на сьогодні принаймні це все і мене залишать у спокої.

Ваня подивився на мене і підійшов ближче взяв мою поранену руку в свої невеликі ручки, нахилившись, спочатку подув, а потім поцілував.

— Тато завжди так робить, коли мені боляче. Сподіваюсь, тобі також стане краще і твоя рука не буде боліти. Будь ласка, будь обережна і не пий гарячий чай, — сказав Ваня й, обережно відпускаючи мою руку та залишаючи мене із цим сам на сам, пішов, сказавши: — Бувай, до нової зустрічі.

Я стояла наче вкопана. Коли я «відмерла» і пішла, то побачила, як Ваня і Ян виходять із кафе.
Ян помітив мене в цей момент. І вони пішли, а я залишилась із цим сама.
Рука неприємно занила...

Друга частина дня йшла дуже погано, я розбила кілька чашок. Я ударилась об стіл. Рука боліла все сильніше, а голова тріщала.

Поприбиравши все кафе, я пішла переодягатися.

Переодягаючись, я жбурнула злісно цей ненависний чорний фартух на підлогу. Мої рухи видавали мою дратівливість.

Направляючись на вихід, я побачила Костю, який, вважав, йому не потрібне життя і вирішив доколупатись до мене. Дуже навіть дарма.

— Женю, давай я тебе підвезу? — підходячи до мене, запропонував він.

— Ні, я піду сама.

— Женю, вже темно, давай я тебе проведу, — сказав він, випробовуючи моє терпіння, яке вже й так на грані виверження вулкана.

— Я люблю гуляти ОДНА, — натяк не міг бути вже жирнішим. Чи це був не натяк?

— Ну давай я тебе проведу, мені так буде спокійніше, — продовжував він умовляти, йдучи за мною.

«Все, я здаюсь. Хай іде, просто не буду з ним розмовляти».

Ми йшли мовчки. Хоч це дуже дивно — Костя зазвичай говорить без утоми, а особливо він любить задавати купу запитань. А тепер притих і щось собі думає, сопучи собі в куртку.

Сьогодні на дворі було холодно, але ця прохолода мені на руку, щоб остудити мізки, які не перестають кипіти.

Але моє щастя не тривало до самого дому. Коли сталося подати рукою до входу в мій дім, Костя ожив:
— Женю, вибач, що я питаю, але хто той чоловік, який перев'язував тобі сьогодні руку в залі?

А я ж тільки трохи заспокоїлась.
— А тобі що до цього? — дратуючись, спитала я.

— Я просто не розумію. Коли я хотів перев'язати тобі руку, ти навіть наблизитись не дозволила. А цьому незнайомому чоловікові дозволила, навіть порушила правила кафе, в якому строго забороняється сідати до гостей у робочий час, — з нотками образи сказав він.

«Ой, інстинкт самозбереження у Кості явно барахлить».
— Костю, а ти не хочеш мені пояснити, на яких підставах ти подібне питаєш? — дратуючись іще сильніше, спитала я.

— Ну, я ж переживаю за тебе, — відповів він.

— А чому ти переживаєш? — не уловлюючи зв’язку, спитала я.

— Ти ж молода дівчина, а він — одинак із причепом... — сказав він, розводячи руками, щоб я зрозуміла всю абсурдність ситуації.

Це стало останньою краплею для мене. Я наблизилась до нього.

— Ще раз скажеш щось про «прицеп», то я тебе вдарю, і дуже сильно, — сказала я злісно, ледь стримуючи свою лють. — Ти думаєш, раз у тебе немає «прицепа», то ти чимось кращий за нього? — спитала я, дивлячись йому в очі. — Ця дитина — найкраще, що я бачила у своєму житті, і не смій називати його причепом. Іди додому, Костю, і більше я не хочу тебе тут бачити. І сподіваюсь, ти у майбутньому будеш розумнішим і не будеш більше лізти у мої справи.
Ти знаєш, що не подобаєшся мені, знайди вже собі дівчину і не витрачай свій час на мене.
Дякую, що провів, бувай, — промовила я, обертаючись і йдучи додому.

Зайшовши, я видихнула.
Пройшовши на кухню, я сіла на диван. Я вдома.
Але полегшення так і не приходило.

Злість, яку я зірвала на Кості, була не через нього. Сидячи на дивані, я подивилась на свою поранену руку, яка була забинтована. Картинки знов почали обертатись. Ян, його очі — темно-карі. Те, як він обережно це робив. І Ваня, який цілує мою руку.

Я знов відчула, як тепло прокидається, і з ним — щось сильніше, чому я іще не знаю назви.

Я встала і пішла на кухню. Спираючись об стільницю обома руками, я стояла так якийсь час.

Всі звуки наче зникли навкруги, а от звуки в голові були дуже чіткі. І картинки теж.
«Будеш моїм другом?». «Женю, я сумував за тобою». «Женю, будь обережна».

Я почала нестримно зривати бинт.

Я рвала його, завдаючи собі болю.

Але це було не важливо.

Коли бинт упав на підлогу, мені не стало краще — мене наче щось душило.

Злість, яка в мені бушувала, не хотіла заспокоюватись.

Пораненою рукою я знесла все, що було на стільниці.

Кружка розбилась ущент, склянка полетіла за нею.

Я підняла бинт із підлоги, швидко понесла його у камін і там підпалила, але мені не стало легше.

Сидячи на підлозі й дивлячись на свою руку, по якій стікала кров, я відчула першу гарячу сльозу, а за нею — і другу, потім третю. Я більше не могла стримуватись і просто розплакалась.