12 Глава. «Плюшевий мішка»

        Ян

«Вона ж ледь стримується», — подумав я, коли вона відмовилась сідати за наш стіл, прикриваючись тим, що їм не дозволяють.

Я був правий — вона не може відмовити Ваневі.
Це викликало приємні відчуття.
Це означає, що не тільки для Вані це щось важливе.

Вона здалась сину і сіла, сказавши, що в неї небагато часу.
Я попросив, щоб вона дала свою руку, а вона кинула на мене погляд, ніби я хотів відкусити цю руку.

Але Ваня знов її вмовив, і вона протягнула руку, щоб я перебинтував.

Я почав знімати цей бинт, який тримався на чесному слові. Цікаво, як вона із цим працювала.

Я обережно змащував, щоб ненароком не зробити їй боляче. Дивлячись, як вона сильно поранилась, я подумав: «Вона така незграбна, чому не може про себе подбати? Стоп... А чому це я на неї сержусь?».

Я помітив, як вона стиснула скатертину здоровою рукою, я ж не зробив їй боляче?

Ваня за цим усім спостерігав і допоміг заліпити пластир.

Її слова «але не всі рани можна залічити» відгукнулись в мені, наче відлуння.
Так, вона була права — не всі рани заживають, деякі з них залишаються з нами і надалі... Я згадав про Віку. Серце відповіло тугою за втраченим...

Я відволікся всього на мить, а вже у другу мить Женя наблизилась до мене і прошепотіла: «Більше не з'являйтеся у моєму житті».

Договоривши, вона подивилась мені прямо у вічі, і тоді я відчув те, що думав ніколи більше зі мною не відбудеться: ТУК... тук...тук...тук, і серце пішло у пляс. Її дихання так близько, що торкається мого обличчя.

В її очах промайнуло розуміння, як вона близько. Ха, вона знов злякалась і відступила, а дарма — мені дуже сподобалось відчувати її дихання.

Я їй нічого не відповів і тільки посміхнувся своїм думкам. Вона знов утекла... Що ж, Женю, я приймаю твій виклик.

— За цим було цікаво спостерігати, — промовила Зінаїда, дивлячись, як Женя швидким кроком сховалася.

— Ви про що?

— За вами трьома, — сказала вона, посміхаючись своїм думкам.
Її погляд говорив, що вона знає більше, ніж говорить.

— Зінаїдо, вибачте, але чи можете ви передати Жені мазь для руки? — сказав я, протягуючи пакетик із маззю і бинтом.

— Передам, я і так думала зайти до неї найближчим часом.
Вона вже збиралась іти, і я запитав:

— Чому ви нам допомагаєте?

— Женя для мене дуже багато зробила, я хочу їй віддячити, — сказала вона.
Але це скоріш була частина правди, та це не моя справа.
Вона зупинилась біля Вані, попрощалась із ним і пішла.

— Тату, ну що, ми поїдемо додому?

— Так, синку, ми вже підемо.

— Тату, а я можу попрощатись із Женею? — обережно спитав Ваня.

— Звісно, синку. Буде некрасиво піти просто так, — сказав я, посміхаючись своїм думкам.
«Ну що ж, Женю, ти відразу повинна зрозуміти, що я не приймаю правила твоєї гри», — подумав я, дивлячись, як Ваня пішов шукати Женю.

Через пару хвилин Ваня повернувся, загадково посміхаючись.

— Ну що, попрощався? — спитав я. Було б цікаво подивитись, як Женя відреагувала.

— Так, і сказав їй: «До зустрічі, Женю». А ще я сказав їй, щоб вона одужувала і була обережна, — ніби простодушно розповідав Ваня, але було відчуття, що він чогось не договорює. Ну що ж, подивимось.

— Добре, синку, тоді ходімо додому, нам іще потрібно по дорозі зайти у магазин і закупитись продуктами, — сказав я, встаючи з-за столика.

— Добре, татку, а що ти мені купиш? А давай щось купимо для Жені? — пропонував Ваня, поки ми направлялись на вихід. Наостанок я обернувся і побачив Женю, яка стоїть як укопана і дивиться на те, як ми йдемо. Хм, цікаво, що між нею і Ванею сталося...

— Ваню, для того щоб дівчині щось подарувати, спочатку потрібно дізнатись, що вона любить.

— А я не дізнався цього, — із сумом сказав він.

— Нічого, синку, ми все дізнаємось, але поступово, щоб її не налякати раніше, ніж потрібно.
Ми сіли до машини і поїхали, не забувши зайти в магазин по дорозі.

Я подивився на Ваню, який тримав м'яку іграшку, яку він взяв для Жені. Він на ній просто завис і не хотів без неї йти. Це був ведмедик сірого кольору, який тримав у руках маленьке сердечко.

— Думаєш, їй сподобається? — спитав він у мене.

— Дівчатам подобаються м'які іграшки, скоріш за все, і їй сподобається. Але подаруєш їй пізніше, коли ви подружитесь, а то тепер вона може не прийняти.

— Добре, тату.

— Ваню, не скажеш, що було, коли ти пішов прощатись із Женею? Я бачив Женю, як ми йшли, вона була сама не своя, — спитав я.

Ваня не відповідав, тримаючи іграшку, наче вона зараз утече і за нею потрібно весь час спостерігати.

— Синку?

— Тату, а може це бути моїм маленьким секретом? — спитав він.

— Секретом? Цікаво. А потім ти мені розповіси? — посміхаючись, питав я сина.
«Вже і секрети у нього з'явились. У мужчин завжди перші секрети пов'язані із дівчатами», — подумав я, посміхаючись.

— Так, потім я тобі скажу.

— Тоді домовились, — протягнув я кулак для скріплення нашої домовленості. Він доторкнувся своїм маленьким кулаком у відповідь.

І тут ми вже помалу приїхали додому.
Ваня побіг у свою кімнату переодягатись, а я забрав продукти із машини і пішов розкласти їх на кухні. Через пару хвилин Ваня прибіг до мене:

— Тату, а можу я піти погратись із друзями? Ми будемо у Мішки вдома, — питав він.
Мішка був його однокласником, який жив через дві хати від нас. Вони дружили.

— Так, можна, але будь обережний, зрозуміло? І о 5-й годині маєш бути вдома.

— Добре, тату.

— Що хочеш ввечері поїсти?

— Не знаю, ти щось придумай, — сказав Ваня, йдучи на вулицю.

— Добре. Будь обережний на дорозі.

— Ага.
Ваня вже пішов, а я, дорозкладавші продукти, пішов у свою кімнату, присів на ліжко, відкрив шухляду на тумбочці і взяв фото, яке стояло в рамці. Фото, на якому ми із Вікою, коли тільки зустрічались.

«Не всі рани можна залічити», — згадав я тихі слова Жені.
Коли я втратив Віку, я довго не міг прийти до тями, але так як я залишився із маленьким сином на руках, я мусив продовжувати жити заради нього.