10 Глава. «Знов ці двоє»

Я не встигла відійти від «я сумував за тобою», як батько Вані вже простягав мені руку, вибачаючись і представляючись Яном.
 

Ще й так посміхається, наче йому дали великий шматок торта задарма.

Дві пари очей чекали моїх дій.

Спочатку я потиснула руку Яну, і тільки в той момент я згадала, що у мене болить рука, я трохи скривилась.

Ян, побачивши це, відразу відпустив мою руку.

— Вибачте, Женю, я не хотів зробити вам боляче.

— Нічого. Ви не винні, це просто я забула про рану — відповіла я, дивлячись на свою руку.
Ваня обережно взяв мою руку своїми невеличкими ручками і почав дуже потроху повертати туди-сюди, роздивляючись.

— Женю, що сталося? Як ти поранилась? — переживаючи, спитав він.

«Зовсім іще малий, а такий турботливий», — подумала я.
Мені стало ніяково, і я забрала руку, наче для того, щоб поправити волосся.

— Я пролила чай сьогодні і трохи обпекла руку, — промовила я, думаючи, як би втекти від них.

— Женю, тато завжди мені каже, що потрібно почекати, поки чай охолоне, і лише потім його пити, — повчально сказав мені Ваня.
«От тільки повчання мені сьогодні не вистачало».

Я перевела погляд на Яна, ніби говорячи, що я не дитина і мені ці поради не потрібні, але він натяку явно не зрозумів.

— Ваня правильно каже, потрібно бути обережним, — посміхаючись, підтримав він сина.
«Скажіть, будь ласка, що йому сьогодні дали, що він так радісно посміхається. Дратує мене безмежно».

— Дякую за вашу турботу, але я вже доросла дівчина, справлюсь якось сама, — сказала я, важко стримуючи свою дратівливість.

«Так і хотілось щось колке сказати цій задоволеній фізіономії, щоб він перестав дивитись цим поглядом всезнайки.
Я стримаюсь, не потрібно грубити людині, яку бачу вдруге, та ще й при Ваневі».

— Ваня, таке іноді стається, коли людина неуважна, а сьогодні я саме така, — звернулась я вже до Вані. — Ви прийшли поїсти сюди?

— Так, Женю. У вас тут смачно готують, — відповів мені Ян замість Вані.

Набираючись терпіння, я знайшла десь там, під уламками сьогоднішнього дня, посмішку і промовила до Яна:

— Рада чути, що вам у нас сподобалось. Будь ласка, пройдіть і займіть столик, зараз до вас хтось підійде і візьме замовлення, — переходячи на офіційний голос офіціанта, промовила я.

Ян явно зрозумів, що я хотіла від них відчепитись. Але, але...

— Женю, а ти не можеш підійти до нас?
«Багато сил і витримки мені потрібно, щоб відмовляти цій дитині».

— Ваню, у нас є не одна офіціантка, і у нас є порядок, хто кого обслуговує, розумієш?

— Але ти не можеш зробити виняток для нас із татом?
«Знов цей погляд, якому важко відмовити».

— Я подивлюсь, що можу зробити, але нічого не обіцяю.

«Як легко в очах дитини з'являється радість. Дітям для щастя небагато потрібно, на відміну від дорослих людей», — із сумом промайнула думка.

— Я буду тебе чекати, Женю, — сказав він, обертаючись до Яна.
Ян кинув недовірливий погляд на мене, і вони пішли займати столик.

«Так, він добре подумав, я все зроблю, щоб не йти до їхнього столика. От звідки вони тільки взялись тут сьогодні», — подумала я.

Я побачила Настю і зраділа.

— Насте, виручи мене, давай поміняємось столиками, — промовила я до неї.

— І що мені із цього буде? — вигинаючи брову, спитала вона.

— Приберу за тебе всі столики ввечері. Згодна?

— Добре, мені підходить. Показуй, котрий столик.

— Отой біля вікна, там чоловік із дитиною, — показуючи очима на той столик, сказала я.

— Хм... а я їх уже бачила. Пару днів уже ходять сюди кожного дня. Мужчина дуже навіть симпатичний, але із дитиною, — натякнула вона, щоб я зрозуміла, що дитина явно зайва.

Стиснувши болючу руку за спиною, я відчула неприємні відчуття, але вони були не через руку, і я це зрозиміла.

Я просто повернулась і пішла, не відповідаючи їй нічого. «Це мене не стосується», — подумала я і пішла працювати далі.

«Може, хоча б я трохи попрацюю без пригод. Але мені б дуже легко жилось, якби все було так просто», — подумала я із сарказмом...

Я наче весь час чекала підвоху, можливо, того, що Ян відмовиться від того, щоб їх обслуговувала Настя, або Ваня прийде за мною сам, чи, може, це я цього хочу — мені не сподобались ці думки.

Але минув час, і вони поїли, я помітила це краєм ока. А тепер вони їдять десерт. Я побачила, як Зіна, яка сиділа біля їхнього столика, махнула рукою, кличучи мене, і я підійшла до неї.

— Слухаю вас, що ви хотіли? — спитала я, підійшовши та ігноруючи Яна із Ванею.

— Я нічого не хотіла, — посміхнулась вона.

— Перепрошую, але я не зрозуміла, — із недоумінням спитала я.

— Спитай їх, — вона показала рукою на Яна і Ваню.

Всі пазли зійшлися в одне. Це вони її попросили, щоб вона покликала мене.
Я підійшла до них.

— Навіщо ви це робите? — наче спокійно запитала я, дивлячись то на одного, то на другого, але більше акцентуючи увагу на Яні — він же тут наче дорослий.

— Сідай, Женю, — просто сказав Ян, показуючи на стілець біля них обох.
Роздратування дало про себе знати. Це відчуття, наче мені указують, що робити, настільки відштовхуюче. Але я зберігаю спокій.

— Вибачте, але нам не дозволено сідати з гостями за стіл в робочий час, — промовила я страшно спокійним голосом.

— Будь ласка, сядь всього на пару хвилин, і ми підемо з Ванею вже геть, — сказав він, натякаючи, що розуміє, що я хочу здихатись їх.

«Хитрий хід», — подумала я, дивлячись прискіпливо йому в очі, — «але я не піддамся...»

— Женю, будь ласочка-а-а. Присядь з нами тільки трошечки, — промовив Ваня благально.

Вагаючись якусь мить, я все ж сіла, капітулюючи перед цим маленьким мучителем моїх почуттів.

— Ладно, тільки ненадовго, тому що я на роботі, і людей у кафе чимало, — сказала я, визнаючи поразку і від цього іще більше дратуючись.

— Женю, будь ласка, дай мені поранену руку, — промовив Ян.