9 Глава. «Неправильні думки»

       Женя

Прокидаючись від ненависного будильника, я дратівливо вимкнула його.

Сівши на ліжку, я провела руками по обличчю. «Колись цей жах закінчиться», — подумала я.

Уявляючи, що цей день буде нелегким, я зітхнула і підвелася з ліжка.

Пішовши умиватись, я ледь не розбила склянку, в якій стояла моя зубна щітка. Якщо у мене подібний ранок, то що буде потім — страшно уявити.

«Ці вихідні пройшли просто прекрасно. Жаль тільки, що закінчилися так швидко», — подумала я, йдучи на кухню годувати своє рудо-біле чудо.

— Джессі, можливо, ти підеш замість мене на роботу? — промовив я до неї, накладаючи їй їжу в мисочку.

Вона подивилась на мене і зістрибнула зі стільця, явно натякаючи, що це тут я єдиний раб, який мусить працювати, а вона створена для любові. І цей фірмовий змах хвостиком...

Бачачи цей комок шерсті, я посміхнулась.

Я любила кішок, особливо дворняжок. Джессі мені підкинули, коли вона була зовсім маленька — тут, де я живу, це постійно відбувається.

Сідаючи на підлогу біля Джессі, я поклала її миску на підлогу, і вона пішла їсти. А я дивилась на це і дивувалась, яка вона красива виросла.

Цікаво, що вона завжди відчуває, коли мені погано, і йде ластитись, наче заспокоюючи.

Я подивилась на годинник — 6:10, скоро виходити. Я встала і пішла одягатись. Наділа перше, що попалося під руку.

Я вийшла з дому, пускаючи Джессі гуляти на двір. Вона не любить бути в домі, коли мене немає, і вона іще любить ловити все, що рухається, і завжди несе мені це — показати, яка вона хижачка.

Погладивши її наостанок, я пішла, одягаючи навушники і вмикаючи улюблений плейлист.

«За пів години я якраз дійду, іще й п'ять хвилин залишиться, щоб налаштуватись на роботу», — подумала я і сама розсміялася від цієї неправди. «Кого ти обманюєш?» — звернулась я до себе подумки. Я ніколи не налаштуюся на роботу, скільки б не налаштовувалася.

Добре, що моя застуда була несерйозна, і я за вихідні поправилась, тільки голова трохи боліла.

Поки я йшла, плейлист змінив пісню на щось сумне.

Промайнула думка: «А як там Ваня? І чи все добре з його батьком, в якого поранена рука?». Я підняла брови і покрутила головою, щоб ці думки нарешті покинули мою голову.

Ці двоє так і не залишили мене у спокої на цих вихідних. «Це тому, що я мала багато часу думати і відпочивати», — знайшла я собі виправдання.
Мама завжди каже, що багато дурних думок від неробства.

Йдучи, я задивилась на ліс, який був притрушений снігом. Ммм, так красиво... Я люблю зиму. А особливо — сидіти біля каміна і дивитись у вікно, де падають такі великі сніжинки, і чути, як потріскує в каміні вогонь...

Випірнути із цих прекрасних думок мене змусив факт того, що я вже прийшла до кафе, в якому працюю.

Зайшовши, я відчула сильний запах кави. Запах приємний, але коли ти працюєш із цим, цей запах уже асоціюється не з кавою, а з працею, і діє наче тригер для мене.

— Привіт, Женю! — задоволено посміхаючись, звернувся до мене наш бармен Костя (і в комплекті — горе-романтик, який вважає, що я йому подобаюсь).

— Привіт, — коротко привіталась я.

Зіпсував мені ранок своєю задоволеною міною. Ніколи не розуміла цього ентузіазму із самого ранку.

Дійшла до маленької роздягальні й одягла фартух. Вони у нас були чорного кольору. Дивлячись на цей фартух, скривилась. Ну чому саме чорний колір? Могли б уже щось змінити. Цокнувши, пішла до зали.

До початку робочого дня іще п'ять хвилин. Прийшовши до барної стійки, я почула.

— Женю, тобі як завжди фруктовий чай? — промовив він до мене.

— Так, Костю, дякую, — відповіла я, не розуміючи, як він може рано-вранці бути таким щасливим.

Щось сьогодні я роздратована більше ніж зазвичай. Брат сказав би, що я встала не з тієї ноги.

Сівши за барну стійку, я приготувалась відповідати на «дуже цікаві» питання Кості.

— Женю, як пройшли твої вихідні? — роблячи мені чай, запитав Костя.

— Вони пройшли чудово, а якщо б іще й сьогодні був вихідний, це було б ідеально, — іронізувала я.

— Ти що, Женю, не сумувала за мною за ці дні?

— Ні, — просто і чесно відповіла я.

Зовсім не розумію, чому він вирішив, що я маю за ним сумувати — я ж навіть жодного натяку не давала.

— А я сумував за тобою і дуже чекав, щоб побачити тебе, — сказав він, протягуючи мені чай.
Я взяла з його рук чай, дивлячись, щоб не доторкнутися до нього.

— Я тобі співчуваю. Лікуйся скоріше, а то потім уже буде пізно, — сповненим спокою голос видала я, навіть не приховуючи, що нічого не вийде зі мною, і щоб не ліз до мене.

— Дуже пізно, Женю. Мені вже нічого не допоможе, — сказав він улесливо.

Я закотила очі й відвернулася.
Тримаючи чайок, від якого я відчувала тепло долонями, я згадала про ту мить, коли Ваня обійняв мене.

Ледь помітна усмішка з'явилася на моєму обличчі, і в цей момент ніби нізвідки це відчуття знову дало про себе знати — наче наляканий котик, який витягнув носик, щоб подивитись, що тут відбувається.

На цій думці я схаменулася і пролила собі на руку гарячий чай.

Побігла на кухню до умивальника і підставила під холодну воду.
Фух, легше.

Костя також не забарився — одразу залетів на кухню.

— Женю, ти сильно обпеклась? — спитав він, підходячи все ближче.

Я виставила руку і сказала:

— Будь ласка, зберігай дистанцію. Я не люблю, коли люди дуже близько. Зі мною все добре.

— Давай я оброблю.

— Ні, дякую, я сама. А ти йди вже в зал, тому що робочий час уже почався, а я сама впораюся.
Дивлячись на мене і на годинник, він все ж вирішив піти.

— Оброби швидше руку або Настю попроси, — сказав, обертаючись.

— Добре, Костю.

Добре, що він пішов. Я взяла аптечку і почала обробляти собі руку.

— От до чого доводять неправильні думки, — настановно сказала я собі пошепки.

Я досить сильно обпекла руку, потрібно буде перебинтувати.
Тільки цього мені сьогодні бракувало для повного щастя. Тепер буде важко працювати з пораненою рукою.