8 Глава. «Сон»

Я прокинувся від того, що відчув, як Ваня до мене пригорнувся, ставлячи свою долоньку мені до серця.
Безмежна любов і довіра.
За ці відчуття можна віддати все, що є у моєму житті.

Я обійняв його, пригортаючи сильніше до себе і цілуючи в чоло.

— Тату, ти прокинувся. Вибач, я не хотів тебе розбудити і дуже тихо прокрадався сюди, — з усією серйозністю розказував мені Ваня.

У мене це викликало посмішку.

— Нічого, все добре. Мені приємно так просинатись, — з теплотою в голосі промовив я. — Ваню, тобі снився якийсь жах? Ти налякався? — спитав я, зазираючи йому в очі.

— Ні, тату, — промовив тихо син.

— Не розкажеш, що сталось? — з теплою усмішкою запитав я його.

Ваня завжди приходив до мене, коли йому снилось щось страшне.
Роздумуючи, що мені можна сказати, а що ні, він нахмурив бровки.

Думаю, я вже знаю, про кого піде мова.

— Тату, а ми точно побачимось із Женею? — обережно спитав, стискуючи мою футболку.

— Ваню, ми спробуємо, — зазираючи в очі Вані, промовив я.

— Тату, як це буде? Ми підемо до неї додому?

— Ні, Ваню, це її налякає. Потрібно бути обережними.
І запам'ятай, синку: завжди потрібно поважати простір людини, і тим більше, коли вона тобі дорога — тільки так зможеш побудувати щось хороше, чи то дружбу, чи любов. Запам'ятав?

— Так, тату. А як тоді ми з нею побачимось? — питливо подивився на мене Ваня.
Я трохи посміхнувся.

— Пам'ятаєш, де вона працює?

— Так, в кафе.

— От. А ми ж хочемо поїхати з тобою в кафе? — підмигуючи, запитав Ваню я.
Трохи подумавши, Ваня зрозумів, на що я натякаю.

— Так, я дуже хочу піти поїсти в те кафе! — сповнений радості, відповів Ваня, піднімаючись із ліжка.

«Хочу завжди бачити ці очі, які так щиро радіють», — подумав я.

— Тоді біжи одягайся, сьогодні будемо їсти поза домом, — сказав я, посміхаючись і бачачи, який Ваня щасливий.

— Ураааа, тату, я дуже скоро!

—Тихіше, не спіткнися, — нагадав я йому.

Ваня зник за дверима, а я обернувся і подивився у вікно з думкою: «Тільки б у нас все вийшло».

Я також одягнувся, і коли виходив із кімнати, Ваня трохи не збив мене з ніг.

— Ваню, не біжи так, а то ще впадеш, і ми нікуди не поїдемо.

— Добре, тату, — сказав смиренно він, ледве стримуючись на місці.

Ми вийшли і сіли до машини.

— Синку, ти хвилюєшся?

Ваня заглянув мені в очі тим рідкісним дорослим поглядом.

— Тату, а якщо ми їй не сподобаємось? — нервово потираючи руку об руку, спитав Ваня.

— Давай чесно. Таке цілком можливо. Але ми зробимо так, щоб їй сподобатись, — підмигнув я сину, щоб він так не нервував.

Ваня просяяв. І ми вирушили.

Ми приїхали у це кафе, і знайшовши стіл, зайняли його. Ваня відразу почав оглядатися, де Женя, але ні я, ні він не знайшли її.
До нас підійшла офіціантка.

— Доброго дня! Що будете замовляти? — із посмішкою сказала вона.

Я подумав, чи буде доречно розпитувати про Женю.
Але не наважився, щоб випадково не нашкодити Жені або не відштовхнути її.

Я подивився на Ваню, який уже трохи засумував.
— Синку, що ти хочеш поїсти?

— Пельмені.

— Обом пельмені, але мені подвійну порцію, і також сметану. Дякую вам. — Віддавши замовлення, я обернувся до Вані.

Протягнувши руку до нього і погладивши по щоці, я сказав:

— Синку, не засмучуйся. Ми ж іще лиш почали. Сьогодні її немає, а завтра може бути, а може і не бути. Ми будемо приходити, поки не побачимось із нею. Добре, що в тебе тепер канікули, і у мене вихідні на роботі, — заспокоюючи, промовив я.

Ваня вислухав усе і кивнув на згоду.

— Добре, тату, — відповів Ваня.

Ваня не розумів, чому Жені немає. А якщо вона ніколи не прийде і вони більше ніколи не побачаться? Як у тому сні, який наснився йому цієї ночі. Ваня до ранку більше не спав, а потім тихенько пробрався до тата.

«Ваню сьогодні навіть пельмені не радують», — подумав я, бачачи, як він колупається в їжі.

І так продовжувалося пару днів. Ми приходили, але її не було.

І тут на четвертий день ми зайшли і, дивлячись навкруги, де сісти (тому що сьогодні було дуже багато людей), я обернувся до столика біля вікна.

Ваня в цей час був за моєю спиною, і я почув такий радісний голос:

— ЖЕНЮ! — промовив Ваня.

Я обернувся і побачив, як Ваня біжить до Жені, яка явно теж обернулася на гук, шукаючи очима того, хто її покликав.

Ваня підбіг до неї, посміхаючись. Я також рушив до них і, не дійшовши зовсім трохи, чую:

— Женю, я дуже сумував за тобою!

Було дуже кумедно спостерігати за обличчям Жені, на якому змінювалися реакції одна за одною. Я не втримався і посміхнувся.

Мій син іде напролом, хоча я йому і казав, що треба діяти обережно, але я не міг не гордитися ним...

Підійшовши до них, я став позаду Вані і поклав руки йому на плечі.

— Привіт, Женю. Я радий вас бачити.
Минулого разу я так і не встиг вам подякувати за допомогу там, в аптеці, і я хотів вибачитись за той безглуздий жарт, — промовив я до неї, простягаючи руку для рукостискання.

— Минулого разу я не представився. Я Ян Волков, мені дуже приємно з вами познайомитись, Женю, — сказав я, щиро посміхаючись...

                                              *****

Маленьке післяслово від автора:

«Щира довіра і любов насправді є найціннішим у житті людини».

Побачимось в наступній главі.

Ваша Рікі Ашер.