7 Глава. «Телефонний дзвінок»

Найжахливіше, що може бути, це коли тебе будять у твій вихідний противним дзвінком на телефоні.

Я вимкнула його і далі продовжила спати, але сьогодні це не вийде, тому що хтось вирішив, що мені вистачить.

Ось чому потрібно вимикати його ввечері, — сказала собі я вголос, обертаючись на ліжку.

Взявши телефон, я побачила виклик: «Мама». Стиснула його сильніше.

Зовсім не хотілося сьогодні розмовляти, а особливо сваритися.
Але це ж мама.

Роздумуючи над цим, я піднялася з ліжка, провівши рукою по волоссю. Я тепер як їжачок, цікаво, це тільки у мене так? — Подумала я, нервово посміхаючись.

Домовившись із собою, що передзвоню трохи пізніше, пішла вмиватись.

Ледь не спіткнулася об Джессі, яка вирішила, що її персона найважливіша вранці і саме про неї потрібно подбати найпершою.
—

Джессі, іще зовсім трохи, і я б на тебе наступила, — її зовсім не цікавили мої обурення, вона розвернулась і пішла, махаючи своїм рудо-білим хвостиком.

«Мені б таку поважну ходу, як у неї», — посміхаючись, подумала я.

Умившись, я пішла на кухню. Годуючи Джессі, я помітила, як нервую, стискаючи миску сильніше, ніж потрібно.

«Це тільки розмова, чому ж ти так нервуєш?» — сказала я собі вголос. На це Джессі нявкнула і підійшла, починаючи тертися об мене. Відчула мою нервозність.

Я взяла її на руки і пригорнула до себе. Гладячи її, я подумала, як би провести цей день. Може, валяючись у ліжку і дивлячись якусь дорамку або серіал?

А можливо, зробити собі маленький пікнічок? А можливо, почитати якусь книгу?

На цих думках я почула дзвінок телефона вкотре.

Взявши телефон, палець завис над кліком «прийняти виклик». «Давай, Женю, просто переживи це і все», — сказала я собі, ставлячи Джессі біля її мисочки.

— Алло, — я почула до болю знайомий голос у телефоні.

— Привіт, мам, — коротко привіталась я.

— Чому я не можу із самого ранку до тебе дозвонитись?

— Мам, я спала, — починаючи нервувати, сказала я, відчуваючи дратівливі нотки в голосі мами.

— Ти вже така доросла, а й далі продовжуєш спати до обіду, — вичитуючи, сказала мені мама.

Це було перебільшення, як завжди. Тепер на годиннику майже 9.

Я зітхнула втомлено.

Цікаво, чому люди просто не можуть прийняти те, що хтось може відрізнятися від них і жити не за їхнім графіком?
«А можливо, це просто тебе ніяк не можна сприйняти нормально, тому що ти "ледарка", яка любить поспати довше», — подумала я.

— Мам, я ж вчора працювала допізна, — промовила я, вирішивши не казати, що я ще й застудилась. Мені сьогодні не потрібні гості.

Ходячи туди-сюди, я нервувала все більше.

— А ти знаєш, я у твої роки вже мала тебе. І купу господарства, і з цим потрібно було справлятись самій, поки твій батько працював.

Тримаючи телефон, я відчула, як сильно спітніла моя рука.

— Мам, тільки не починай. Я не хочу про нього розмовляти і про те, що було раніше. Я живу своїм життям, сама себе забезпечую і нічого не прошу від вас. Я можу зробити свої справи і пізніше, мені для цього не потрібно ходити наче лунатик з 5 години, щоб просто хтось сказав, що я правильна, — промовила я, починаючи дратуватись.

І так завжди, наші розмови зводяться тільки до одного.

— А що ти будеш потім робити, коли вийдеш заміж? — Вона також була роздратована, я це зрозуміла з самого початку розмови і відчувала, що це буде саме так.

— Мам, вам немає про що переживати, я зовсім не збираюсь заміж, тому що я хочу бути вільною і не хочу такого життя, яке я бачила у нашій сім'ї, — дивлячись у вікно, я стримувала себе, щоб не кричати.

Я почала масажувати свої виски, тому що голова починала боліти.

— Ти знов за своє. Ніхто не може бути постійно сам, а що буде потім, коли ти станеш старшою?

Я важко зітхнула. Як я втомилася від одного й того самого.

— Мам, я більше не хочу про це говорити, — сказала як відрізала — Чому ти мені зателефонувала? Щоб сваритись? — запитала я.

— Та ні, я дзвонила, тому що хотіла дізнатись, як ти і чим займаєшся, — сказала вона вже тихіше.

— Мам, у мене все добре, я відпочиваю і ще нічого не планувала, — пройшовши на кухню і сівши на стілець, нервово погойдувала ногою.

— Ти приїдеш до нас?

— Не знаю, скоріш за все, цього разу ні.

— Ти вже давно тут не була. Я тебе давно не бачила.

— Мам, ти ж можеш завжди приїхати до мене, я ж тобі не забороняю, — сказала я, трохи заспокоївшись.

— Ти знаєш, що мені вже важкувато добиратись. Тиск постійно мучить. Та й удома роботи завжди багато, — сказала вона із сумом у голосі.

— Я розумію, мам. Я приїду, можливо, наступного тижня. Заодно і в брата побуваю, тому що він постійно скаржиться, що я дуже рідко приїжджаю, — роздумуючи над цим, я встала і знову підійшла до вікна, дивлячись наче крізь нього.

— Добре, я буду дуже рада. Що тобі приготувати?

— Мені нічого не потрібно готувати, просто більше відпочивайте і не перевантажуйтеся. Бережіть здоров'я, — промовила я, відчуваючи провину за те, що залишила її саму, коли пішла з дому тієї ночі...

Я більше не могла там залишатись.

Тільки через любов і вдячність до неї я не наважувалася почати своє життя окремо від них, я не хотіла залишати її з ним на самоті...

Але я не витримала і пішла, більше не повертаючись.

Так, у мене є два брати, і один із них живе біля мами, але відчуття провини не відпускає повністю.

— Добре, Женю, вже йду, бо твій батько повернувся і мені потрібно дати йому їсти, — сказала вона, поспішаючи завершити розмову.

— У вас все добре? — запитала я тихіше, проводячи руками по занавісці.

— Так, не переживай, останнім часом він спокійний. Добре, тоді бувай, я тобі потім зателефоную, — сказала вона і поклала слухавку.

Стоячи біля вікна, я нічого не бачила, крім неприємних картинок у голові, які були спогадами.

«Пройшло, все вже пройшло, і тепер я можу спокійно жити своїм життям», — промовила я до себе подумки, постукуючи долонею по грудній клітці.