6 Глава. «Мій дім»

Женя відкривала двері поспіхом, не влучаючи ключами у замок. Руки змерзли, і ключі випадали з рук.
«Нарешті», — подумала вона, коли ключ повернувся.

Вона відкрила двері і скинула спочатку рюкзак, який сьогодні був особливо важкий.

Вона в ньому наче несла всі тягарі свого життя — страхи, чужі очікування і втому від постійного нерозуміння.

Слідом полетіла і куртка, яку вона навіть не підняла з підлоги.

Вона притулилась до дверей і, заплющивши очі, почала сповзати тихенько униз.
Вона підігнула ноги до себе, пригорнула їх руками, схилила на них голову і тяжко видихнула.

А перед очима знову виник момент із машини.

«Женю, ти заміжня?» — для мене це питання було дуже болюче і таке ненависне. Але я розуміла, що Ваня — дитина, і він зовсім не хотів мене образити.

Це був важкий день для мене, і я дуже втомилась.

Сьогодні на мене накричала одна жінка, тому що, виявляється, я неправильно запам'ятала замовлення. Але те, що я все записала, для неї не було аргументом. Я багато почула неприємних слів.

Я останнім часом дуже виснажена від цієї роботи. «Але ця робота допомагає тобі жити, Женю».
А іще цей надокучливий бармен, який чомусь вирішив, що я йому подобаюсь.

Я вже не раз йому відмовляла, але він не розуміє. «Можливо, йому просто треба додати проносного в каву, яку він так любить, і це його попустить», — сказала вголос я і залилася сміхом.
Це від втоми, подумала я.

І до цього «чудового» списку сьогодні увійшли двоє, яких я зустріла в аптеці і які вирішили підвезти незнайомку додому.

Вони звалилися на мене як сніг на голову влітку.

От навіщо я поперлася саме в цю аптеку? А може тому, що вона єдина цілодобова у моїй місцевості, — дискутувала я сама із собою.

Все, Женю, більше ніяких думок про цих двох незнайомців. А-а, згадала, я із одним... тому що другий сказав, що ми вже знайомі. Моїх губ торкнулася легка посмішка.

«Ваня... він кумедний і такий щирий», — ця думка викликала у мене іще більшу посмішку. Сидячи на підлозі, я відчула, як до моїх ніг доторкнулося щось тепле і пухнасте.

Я підняла голову і, посміхаючись, сказала своїй кішці:

— Джессі, як ти тут без мене сумувала? — Ну, звичайно, Джессі мне нічого не відповіла, але почала гучно муркотіти. Я гладила Джессі й потроху заспокоювалась

Її муркотіння було як моє заземлення після важкого дня.

— Хочеш їсти, моя дівчинко? — тепло промовила я, встаючи з підлоги, а Джессі нявкнула, погоджуючись на таку привабливу пропозицію.

Я також голодна. З моєю роботою дуже важко поїсти не просто вчасно, а взагалі просто поїсти.

Що б такого собі приготувати? Хочеться чогось заспокійливого. Я подивилася на Джессі, і вона подивилась на мене. Вирішено — «пельмені». Так я заспокоюю себе, коли дуже нервую або коли у мене стрес на роботі чи в житті.

Кожна людина справляється із своїм стресом чи втомою по-своєму.

У мене це їжа, а в когось це сльози, або істерика чи биття посуду, а хтось відіграється на іншому...
На цій думці я зупинила себе. «Не потрібно знов це згадувати, Женю», — промовила я до себе вголос.

Поставивши каструлю, я зменшила вогонь, щоб вода не википіла, поки я заскочу в душ змити цей поганий день.

Але перед цим я пішла і ввімкнула музику, і вона полилася по всьому дому. Тому що я наставила собі всюди колонки.

«Ммм, як це приємно, коли ти вдома сам, ніхто не чіпає, не каже, як правильно поводитись і яка ти маєш бути за думкою зовсім незнайомих тобі людей».
Я пройшла до ванної кімнати, підтанцьовуючи під ритмічну музику, заплющуючи періодично очі від задоволення.
Вийшовши з душу, я закинула пельмені у воду.
— О-о, вже готові! — проспівала я якусь рандомну пісню. Виклала собі на тарілку пельмені, обов'язково з маслом, сметанкою, чорним перцем і оцтом. Ммм, смакота! Насипала трохи Джессіці, щоб вона теж поласувала цим шедевром кулінарії.

Я куштувала цю божественну їжу, а думки про нових знайомих так і не полишали мене.

«Будеш моїм другом?» — згадалось мені. Все ж відчуваю провину. Але я вчинила правильно.

Я пообіцяла собі, що більше не буду довіряти і дружити з кимось.

Але не завжди розумні аргументи і доводи працюють. Те, що я сьогодні відчула, коли він мене обійняв... те, що так давно було забуте... Щире тепло.

Колись це тепло було центром мене, поки люди не показали, що вони цього не заслуговують, топчучи все, що було таким прекрасним. Думаючи про це, я стиснула сильніше виделку в руці.

Люди можуть знищити все, навіть Надію. Так я думала до сьогодні.

Поки не відчула цю іскорку тепла від маленького чоловічка, який так просто запропонував пораненій душі дружбу — так простодушно, як колись і я... Я подивилась у вікно - там так темно... Я відчула, як мурашки побігли по тілу.

Сподіваюся, я ніколи більше не зустріну цих двох.

Але одному я дуже рада.
Ваня має прекрасного батька, якого любить і який про нього дбає, це відчувалось просто фізично. «Хоч комусь повезло», — промовила я вголос.

Я наїлась і вже достатньо заспокоїлась, і хаос в голові ставав тихішим.

Посуд я вирішила помити завтра. Погладивши іще раз Джессі, я пішла у свою кімнату, лягаючи у своє ліжко.

Завтра вихідний і найближчі пару днів також. Яке ж це щастя — вихідні.

Я лежала у своїй кімнаті, а цей вечір і знайомство ніяк не виходили у мене з голови. Запитання так і кружляли в голові.

Де мама Вані?
Чому її не було з ними і чому Ваня і слова про неї не сказав?

Ці допитливі оченята були трохи серйозніші за дитину, якій всього дев'ять.

Він так відрізняється від моїх енергійних племінників. Особливо поглядом.
Можливо, щось сталося з його мамою?

У Вані очі бурштинового кольору, світлі. В його тата очі карі і зовсім темні. Мабуть, Ваня пішов у маму.
Тато Вані дуже стриманий. Весь час, поки Ваня допитував мене, він наче цього зовсім не помічав, але це тільки видимість — я бачила, що він за всім пильно спостерігав.