4 Глава. Ян Волков «Чому вона така дивна?»

Цей день не задався зранку.

Спочатку у мене пригоріли млинці, потім ударився об куток дивана, ще й з роботи дзвонили, що треба буде скоро їхати у відрядження, а ввечері, змінюючи лампочку, я примудрився впасти, і склянка, яка лежала неподалік, розбилася, коли я падав. Я порізав руку.

Добре, що Ваня був у своїй кімнаті в цей момент, але, почувши звук розбитого скла, він забіг у кімнату і побачив, як по моїй руці стікає кров.

— Тату, що з тобою? — переляканим голосом сказав Ваня.

— Не бійся. Зі мною все гаразд, — сказав це я, щоб заспокоїти сина. Навіть усміхнувся ему, але це не допомогло. — Ваню, дай, будь ласка, он той рушник, я загорну руку в нього.
Ваня побіг і приніс мені те, що я просив.

— Тату, тобі дуже боляче? — насупившись, Ваня віддав рушник.

— Ні, терпимо. Ми ж чоловіки і повинні терпіти, чи не так? — з усмішкою запитав я. Ваня теж усміхнувся.

— Тату, тобі потрібно в лікарню.

— Ваню, наша маленька лікарня вже не працює, а в місто їхати вже пізно. Давай сходимо до аптеки й там купимо все необхідне, і, можливо, фармацевт обробить мені рану.

Іди збирайся. Куртку, шапку і рукавиці не забудь, — наказав я.
Ваня одразу побіг до своєї шафи і, одягаючись, гукнув:

— Тату, ти також одягни шапку.
Я усміхнувся. «Маленький начальник», — подумав я.

— Тату, тату, я вже одягнувся, а ти? — підбігаючи до мене, прокричав Ваня.
Я поправив шапку, яка сповзла Ваню на очі:

— Так, я теж готовий.

І ми пішли надвір до своєї машини. Дорогою мені ставало тільки гірше, я це відчував, і, на жаль, Ваня це також помітив, незважаючи на свій вік.

«Це було не найкращою думкою — їхати в такому стані. Здалося, що ця рана не така серйозна, але в голові трохи паморочиться і досить сильно болить. Головне — доїхати, а то зі мною ще й Ваня. Потрібно було його залишити в сусідки», — подумав я, караючи себе за таке рішення.

Приїхавши до аптеки, Ваня допоміг мені вийти і побіг перший всередину. «Зовсім дорослий уже», — подумав я і пішов слідом.

Тільки-но я відчинив двері, спираючись на одвірок, перше, що помітив — це дівчину, яка стояла спиною до мене.

Але це ненадовго, тому що в ту ж мить вона обернулася. Світло-руса, невеликого зросту і зовсім іще юна, чого не скажеш про її погляд.
Вона розгубилася, Ваня благав її про допомогу.

Ще секунда — і вона вже рушила до мене і, підхопивши, допомогла сісти на стілець. Я подивився на неї, побачив, що вона налякана.

Я попросив, щоб вона мене відпустила, і вирішив пожартувати. Не знаю, що на мене найшло в цей момент... Тільки розізлив її.

О-о, це погляд! Вона явно хотіла сказати щось не надто приємне, але в цю мить до нас вибігла дівчина-фармацевт. «Цікаво, що б вона сказала», — подумав я.

Поки фармацевтка допомагала мені зняти куртку, ця незнайомка скривилася. Крові було багато.

Варто було мені на мить відволіктися, як я побачив дивовижну картину: Ваня щойно міцно тримався за куртку незнайомки, і в цю саму мить вона пригортає його до себе й закриває йому очі.

Саме в цей момент фармацевтка почала ставити купу запитань про те, де я поранився і як це сталося, але я просто відмахнувся, тому що позаду розгорталася куди цікавіша розмова.

Дивлячись на ці обійми, я, не думаючи, покликав сина до себе, але він не підійшов. Замість цього він запропонував незнайомці бути його другом. Я насупився.

Не розумію, що відбувається, це зовсім на нього не схоже. Незнайомка обернулася, спіймала мій погляд і наче прийняла якесь для себе рішення.

Вона йому відмовила. Тобто, як це? Ну, загалом це правильно, але чому? Як йому можна взагалі відмовити? Що вона каже?

Потрібно краще знати друга? Я з цим згоден, але чому я відчуваю себе так, наче це мені відмовили?

Я насупився ще більше, не розуміючи, що відбувається. Можливо, це просто ефект від втрати крові.

У цю мить незнайомка попрощалася і, виходячи, я спіймав її погляд. Серйозний, стриманий... Наче ці очі знали все про цей світ і що від нього не варто нічого чекати.

«Чому ж у такої молодої дівчини такий зрілий погляд?» — подумав я. І в цю мить за нею зачинилися двері. На цих думках Ваня підбіг до мене:

— Вона не хоче бути моїм другом, — жалісно промовив він.

— Ваню, ти ж у мене вже дорослий, і, до речі, вона сказала тобі правду. Вона для нас зовсім незнайома людина, — спокійно сказав я.

— Але я вже знаю, як її звати. Вона — Женя!

— Ваню, цього недостатньо, — з утомою відповів я.
Коли моєму сину щось спадає на думку, він буде довго домагатися свого.

— Але вона мені сподобалася!

— Але ж ти бачив її зовсім недовго, — сказав я, а в душі тепло усміхнувся. Він настільки схожий на неї...

У пам'яті раптом виринули спогади:

«— Віко, скажи, як можна побачити в комусь рідну людину всього за коротку мить? — запитав я, усміхаючись до неї.

— Це складно пояснити, Яне, це потрібно відчути... — обіймаючи мене, промовила вона».

Я виринув зі спогадів, лише тоді коли Ваня почав мене смикати за рукав:

— Тату, тату, дивись, як іде сніг! Тобі вже перев'язали руку, ми можемо йти? Давай підвеземо Женю додому!

Ці хитрі оченята явно щось уже придумали. Але хіба я міг йому відмовити? Та й, чесно кажучи, мені теж стало цікаво...

— Так, можемо йти, тільки ліки візьмемо, — підводячись, сказав я.

                                               *****

Маленьке післяслово від автора:

У погляді можна побачити більше, ніж здається, тому що це те, що дуже важко сховати...

Ваша Рікі Ашер.