3 Глава. Багато запитань

Вона побачила, як скло машини опускається.

— Ми хочемо підвезти вас! Сідайте, — вона почула трохи грубуватий і хриплий голос.

— Ні, дякую. Я дійду сама.

«Тиша. Я хочу тиші», — промайнула думка Жені.

Але тут втрутилася інша сила... Маленька, але така сильна.

— Будь ласка, Женю, сідай із нами, ми з татом тебе підвеземо! Будь ласочка-а-а! — лагідно промовив Ваня.

Щирі очі, які благально дивилися із заднього сидіння, не могли не торкнутися чогось, що вона вже давно не відчувала...

Вона мовчала, роздумуючи, як вчинити, але ці очі вже виграли без бою.

— Гаразд, — вона визнала свою поразку, сідаючи на заднє сидіння авто.

Але в той момент вона не могла знати, що проста поїздка обернеться зовсім не так, як вона сподівалась...

Чи відчували ви колись важку тишу, яку можна різати ножем? Вона відчула.

— Женю, а де ти живеш? — дивлячись на неї, запитав Ваня.

«От і почалося», — зітхнувши, подумала Женя.

— Тут неподалік, — ухильно відповіла вона.

«Навіщо я на це погодилася?» — подумала Женя. Було відчуття, що це не останнє, про що запитає цей малий. Сподіваюся, що вона помиляється.

— А ти ходиш до школи?

— Ні, Ваню. Я вже доросла.

В цих маленьких очах запитань більше, ніж у неї за цілий день.

— Тоді ти працюєш, як і мій тато? — він сказав це, обертаючись до тата, і його обличчя засяяло усмішкою.

Помітно, що він дуже любить батька. «Бачити, що не всі батьки однакові — приємно...» — подумавши це, Женя відповіла на наступне запитання, одне з багатьох:

— Так, Ваню. Я працюю. Як і всі дорослі, — скривилася Женя.

Ваня усміхнувся. Вона знала, яке буде наступне запитання.

— А де ти працюєш ?

Женя підозріло подивилася на нього. Цього вона не хотіла розповідати. Їй зовсім не потрібні нові знайомі.

Але як не відповісти цим гарним очам? Цікаво, він схожий на маму чи на батька?

Подумавши це, Женя підняла очі, подивилася в дзеркало і помітила, що батько Вані спостерігав за нею і явно дуже уважно слухав її відповіді.

Жені стало ніяково. Наче її спіймали за чимось незаконним.

«Наче дитина», — подумала Женя і усміхнулася кутиками губ. Він спіймав її усмішку і теж трохи усміхнувся.

Вона відвела очі з думкою: «Це потрібно закінчувати». Їй ці відчуття зовсім не подобалися.

«Що малий питав? Згадуй, Женю. А-а, ось...»

— Я працюю у кафе офіціанткою. — Побачивши своє кафе, Женя, збентежена почуттями, не подумавши, показала пальцем у вікно. — Ось у цьому кафе я працюю.
«Навіщо я це сказала?»

— Сьогодні ти теж працювала, Женю?

«Як багато запитань», — подумала вона.

— Так, Ваню. І я дуже втомилася. — Сказавши це, вона повернулася до вікна, сподіваючись, що більше запитань не буде. «Сподівалася» — тут головне слово.

Які гарні нічні вогні, якими усипана дорога. Наче промінчик надії у суцільній темряві.

Вона любила ніч.

— Женю, а ти також багато їздиш у відрядження, як і мій тато?

— Ні, — коротко відповіла вона.

— Женю, а ти знаєш, мій тато — електрик. Сьогодні він лагодив лампу, впав на склянку і порізав руку, — простодушно розповідав Ваня все, що спадало на думку.

— Ти дуже злякався? — не втрималася від запитання Женя.

— Так, злякався, але тато каже, що справжні чоловіки не лякаються, а мужньо все терплять.
Женя ледь не посміхнулася, дивлячись на цього «мужнього чоловіка» метр у стрибку.

— Неважливо, чоловік чи жінка — це нормально налякатись, а також плакати, якщо дуже хочеться, — сказала Женя, ніби даючи настанову на майбутнє. — Сила не в тому, щоб терпіти біль, а в тому, щоб щиро зізнатись, що тобі боляче, — сказавши це, вона знов подивилась у дзеркало.

Вона побачила, що він задумався над чимось.

— Женю, а ти також плачеш, коли тобі страшно або боляче?

— Так, Ваню. І я, — здаючись, відповіла вона.

— А скільки тобі років?

«Нескінченний потік запитань», — посміхаючись про себе, подумала вона.

— Ваню, я ж казав тобі, це питання для дівчат недоречне, — промовив Ян повчальним голосом.

— Мені 27 років, Ваню, — для Жені в цьому питанні не було нічого страшного.

— А мені 9 років, скоро буде десять. — просяяв Ваня.

— Не скоро, а через 9 місяців, — відгукнувся Ян.

Це трохи розсмішило Женю, але вона це сховала. Побачивши, що її поворот уже близько, вона промовила:

— Через хвилину буде поворот, я там вийду. — «Іще трохи — і все...»

— Женю, а ти заміжня? — явно задоволений собою, запитав Ваня.

Скільки може промайнути в голові спогадів за коротку мить? Відповідь: дуже багато.

Від відповіді Женю врятувало те, що вони приїхали.

Женя дуже швидко покинула машину. Тому що вона зовсім не хотіла відповідати на це запитання.

Кинувши на ходу: «Дякую!» — і помахавши Вані на прощання, вона сподівалася на те, що вони бачаться востаннє.

Але коли її сподівання справджувалися так?

                                          *****

Маленьке післяслово від автора:

Іноді в житті дуже потрібна людина, яка скаже, що плакати — це нормально...  

Щиро ваша Рікі Ашер.