V. Таємниця розкривається

— Ви? — здивовано питаю я.
— Я, — відповідає він, — Ваш компаньйон виявився більш раціональним і не таким довірливим, — Марк був правий... А я його не послухала. Дурепа, — Не варто себе картати, — Стрілецький ніби почув мої думки, — Краще бійтеся... За своє життя.
Моє серце підстрибнуло вверх.
— Ви мене вб'єте?
— О так, я вас вб'ю. Але перш ніж вб'ю, розповім вам все.
— Навіщо? Не вистачає уваги, хочеться слави?
Стрілецький розсміявся.
— Вам не зрозуміти.
— А звідки ви знаєте?
— Зухвала... — він підходить до мене, нахиляється і бере моє підборіддя. Задирає його і я дивлюся прямо йому в очі. Єдине, що відчуваю до цього чоловіка — це відразу, тому плюю йому прямо в обличчя.
— Ах ти ж... — витирається, — Покажіть їй хто тут головний.
Той чолов'яга, що привів мене і ще один, якого я спочатку не помітила, підходять до мене. Один вдаряє в живіт, а інший б'є по спині. Я згинаюся від болю і падаю на підлогу.
— А тепер, Надіє, не робіть зайвих рухів і не кажіть нічого, інакше мої хлопці зроблять з вас грушу для биття, — Стрілецький глузливо сміється, — Зрозуміли мене? Відповідайте!
— Так! Зрозуміла...
— От і добре. А тепер слухайте. П'ять років тому я дійсно зустрічався з дівчиною з нашого села, але про дитину нічого не знав. Та і тоді вона не була мені потрібна. За п'ять років у нас з дружиною не було дітей, а я дуже хотів дитину. Дуже. Кілька днів тому я зустрів Машу. Вона мені дуже нагадала Катю: те саме чорняве волосся і карі очі. Потім я підключив деякі зв'язки, добре, що статус дозволяє, і дізнався, що Маша насправді донька Каті. І моя. Наша донька. І вона весь цей час була у чужих людей.
— Вона не була у чужих людей, — не стримуюся я, — вона була у людей, які піклувалися про неї і любили як рідну.
— Мовчати! — кричить він, — Якщо не хочете отримати порцію ударів, — я затихаю, — От і добре. Слухайте далі. Вона весь цей час була у чужих людей, а я навіть не знав про неї! В один з днів я поговорив з нею. Вона боялася мене. Свого батька!
"Я б теж боялася такого батька", — подумки кажу я, але не видаю ні звуку. Занадто небезпечно.
— Отже, я вирішив, що моя донька має бути зі мною. Я підіслав своїх людей стежити за Машою і у зручний момент вони її забрали і привезли сюди.
— Чому ви тоді не давали їй істи і пити? І якщо ви не побачили, то дитина замерзла і скоро захворіє.
— Нічого, — відповідає Стрілецький, — вже завтра я перевезу її звідси. Але цей час її треба було десь тримати. Отже, я продовжу. Моя дружина ні в якому разі не мала дізнатися, що у мене є позашлюбна донька, бо якщо випливе зрада, я втрачу все. Тому сьогодні ви посидите тут, а завтра вранці я вб'ю вас. А для Маші вже готові інші документи, за якими я вивезу її за кордон і вона житиме у шоколаді.
— Гарний план. А ви не думали, що її будуть шукати? Батьки, люди, поліція.
— Зроблю так, що всі подумають, що вона мертва. Все просто.
" Так, все просто... ", — подумки кажу я, але вголос промовляю: — Вас знайдуть. Ви не вийдете сухим із води. А ви подумали, як Маша буде до вас відноситися після того, як ви її майже хвору закрили в тій кімнаті?
— Все, вона мені набридла, — каже Стрілецький, — Виведіть її і заспокойте трохи. Ви знаєте як, — для мене його мовчання було страшнішим за крик, бо від мовчання не знаєш чого очікувати.
Двоє помічників Стрілецького виводять мене і ведуть назад у кімнату до Маші. Дівчинка одразу обіймає мене.
— Мала, відійди, — каже один з чоловіків.
— Не хочу, — шепоче Маша.
— Дівчинко моя, — промовляю я до неї, — Будь ласка, відійди від мене, сядь у найдальший куток і заплющ очі, добре? Зроби це, будь ласка, для мене.
— Вони будуть робити тобі боляче?
— Можливо. Але я не хочу, щоб ти це бачила. Я тебе прошу, зроби як я сказала. Добре?
— Добре... 
Маша виконала моє прохання. Тоді помічники Стрілецького підходять до мене і один з них б'є кулаком у живіт. Я кричу і згинаюся від болю. Інший б'є у спину. Далі знову удар в живіт. По ногах. В спину. І так по колу. Під кінець я вже не кричала, тільки тихо стогнала. Насправді мене били всього одну-дві хвилини, але мені здалося, що пройшла вічність. Коли чоловіки пішли, Маша підбігла до мене і лягла поруч зі мною. Так ми і лежали в обіймах одна одної в очікуванні невідомого.
***
В цей час назовні 
Пошуки Маші і Надії тривали майже до ночі. Люди і поліція були стомлені і, зрештою, вирішили зупинити пошуки. Один Марк не здавався.
— Ви не розумієте?! Ми маємо знайти їх! Вони можуть бути у небезпеці!
— Марк Вікторович, ми розуміємо ваше хвилювання, але нічого зробити не можемо. В темряві і по морозу шукати людей безрезультатно.
Марк розумів це, але не міг стояти спокійно. Після того, як пошукова група розійшлася, він сам ще раз пройшовся по частині лісу, аж поки не замерз. Сівши у машину, він зателефонував бабусі і попросив розповісти бабусі Наді про зникнення онучки. Та настільки перехвилювалася, що рідні Марка на деякий час забрали її до себе, не бажаючи залишати одну. Сам Марк продовжував сидіти в машині. Він не міг поїхати. Не мав права. Надя зникла через нього, бо саме він мав слідкувати за тим, щоб усі йшли разом. Тому він має її знайти, перш ніж з дівчиною щось станеться. Хоча, що тут казати, вже сталося.
***
Пройшло кілька годин. Марк продовжував сидіти в машині, очікуючи побачити хоча б щось. Але все безрезультатно. Він потроху почав думати над тим, щоб усе таки поїхати додому. Збираючись завести мотор, чоловік краєм ока помічає якийсь рух зовні. Його тіло завмирає. Він очима слідкує за фігурою, що йде лісом, і очікує потрібної миті. І ось, ця мить настає. Марк різко відчиняє двері машини і біжить назустріч фігурі. Та бачить його і починає тікати. Марк був доволі швидкий, але і фігура не сповільнювала темп. Зрештою, Марк роздивився, що то чоловік. Він біг все далі і далі у ліс. Марк зрозумів, що якщо зараз не наздожене злодія, то може і сам заблукати. Тому він з останніх сил пришвидшує темп і все таки наздоганяє. Хапає за одяг і заламує руку.
— Ай! — викрикує чоловік.
— Де Надя!? — Задихаючись питає Марк.
— Яка Надя? 
— Дівчина, яку ви викрали!
— Я нічого не знаю.
— Невже? — Марк ще більше заламує руку, — А чого тоді тікав?
— Бо ви бігли за мною.
— А що в лісі робив?
— Це не ваше діло.
— Кажи!
— Ні.
На мить марк засумнівався, що цей чоловік якось причетний до викрадення Наді. Але всього на мить. Він був впевнений у тому, що цей злодюга щось знає.
— Підеш зі мною.
— Куди?
— У поліцію.
— Не хочу.
— Тебе ніхто не питає. Ходімо!
***
У поліції
— Ну що, — каже слідчий, — може, все таки розкажеш правду?
— Я нічого не знаю, — відповідає чоловік, але вже не так впевнено, як раніше.
— Нічого не знаєш? Добре, діло твоє. Але маєш знати, що за сприяння слідству суд зменшить покарання, а якщо ти всіх будеш покривати, то твої дружки тобі не допоможуть. Тільки гірше буде.
— Я нічого не скажу...
— Кажи!
— Добре, добре. Але пообіцяйте, що мені це врахується як сприяння слідству.
— Залежить від того, що ти скажеш. Але обіцяю зробити все можливе.
— Добре... За лісом є неглибокий яр. Там двері і вхід у підвал. У підвалі і дівка, і дитина.
— Дитина? — питає слідчий, — Там і Маша?
— Не знаю як її звати, — буркнув чоловік, — мала така, чорнява.
— Маша. Бігом беріть патруль і їдьте туди!
Слідчий вийшов з кімнати допиту і майже врізався у Марка.
— Ну що, — питає він, — дізналися?
— Так. Поїхали.
***
Я не знала скільки часу пройшло. Я відчувала, як у Маші піднімається температура. Якось я її заспокоїла і вона заснула. А я ні. Було занадто холодно. Тому я просто лежала і сподівалася, що мене шукають.
Двері відчиняються. Входить один з помічників Стрілецького.
— Що вам треба? — тихо питаю я.
— Виходь.
У мене вже був негативний досвід співпраці з цим чоловіком, тому я вирішила підкоритися. Тим паче сил опиратися не було. Я повільно встаю, відчуваючи, як тіло потроху розігрівається від рухів. Виходжу. Ноги від втоми і холоду вже ледве тримають. Мене знову привели у кімнату до Стрілецького і поставили на коліна. На цей раз голова виглядав задоволеним а в його очах я побачила відблиск божевілля.
— Ну що, мила Надіє, ось і прийшов ваш час.
— Помирати?
— Так... Але не хвилюйтеся, я не дам вам швидко вмерти. Це буде весело. Дуже весело.
Стрілецький сміється. Сміється гучним дивним сміхом, навіть божевільним.
— Невже ви готові вбити людину заради того, щоб викрасти власну дочку?
— Не перекручуйте слова.
— Я кажу як є.
— Мовчати! — він кинув на мене такий божевільний і сповнений ненависті погляд, що я здригнулася — От звідки ти взялася на мою голову. Якби не ти і не твій дружок Марк, не було б ніяких проблем.
У кімнату вривається інший помічник.
— Яків Васильович, там поліція!
— Де? — дивується він.
— Назовні. Вони якось дізналися де ми.
Назовні... Поліція тут. Я відчуваю неймовірне полегшення.
— Не радуйся так, — Стрілецький дивиться на мене, — поліція нічим тобі не допоможе. Але доведеться вбити тебе швидко.
Від дістає з кишені пістолет і направляє на мене.
— Шкода. Така гарна дівчина. От тільки любиш лізти не в своє діло, через що зараз і поплатишся.
— Зараз поплатишся ти!
Знайомий голос. Ні. Я не бачу людину за собою, але цей голос я впізнаю де завгодно.
— Відійди від неї і поклади пістолет, — каже Марк, — інакше буде гірше.
— Мені втрачати нічого.
— Невже? Кидай зброю! 
В цей час оперативники поліції скручують і забирають помічників Стрілецького. У кімнаті залишаємося тільки ми я Марк і Яків Васильович. Я не витримую і розвертаюся. Ловлю погляд Марка перш ніж чую постріл.
— Надя!
Я заплющую очі і готуюся до найгіршого. Але нічого не відбувається. Я розплющую очі і бачу Марка зі Стрілецьким, які б'ються між собою. Марк програє. Я не знаю що робити. У мене тремтять руки і зовсім не працює голова, а тіло від холоду відмовляється рухатися. Стрілецький вже притиснув Марка до землі. Треба щось робити. Я с останніх сил тягнуся до пістолета який лежав на підлозі. Стріляти я не вмію, але можна зробити дещо інше.
Я встаю, підходжу до них і з усієї сили ударяю Стрілецького пістолетом по голові. Він хитається і падає на Марка, який одразу відкидає його від себе. У цей час знову забігають поліцейські.
— Все добре?
— Так, — відповідає Марк, — Але ви трохи запізнилися. Ми вже впоралися. Забирайте його.
— Стійте, — кажу я, — в одній з кімнат Маша. Їй потрібна медична допомога і якнайшвидше.
— Зрозумів, зараз знайдемо.
— Вам теж треба медична допомога, — дивиться на мене Марк.
— Ні я, в нормі.
— Я бачу. Але швидку все одно викличу. Йти можете?
— Так.
Я піднімаюся і одразу хапаюся за Марка, щоб не впасти. Він підтримує мене і так ми виходимо з цього злощасного підвалу.
***
Я сиджу в машині швидкої допомоги і п'ю чай. Мене вже оглянули — переломів нема, тільки забої та легкий струс мозку. В лікарню не треба, але кілька днів доведеться полежати в ліжку.
Поліція вже арештувала Стрілецького. Тепер він не відмажеться. Я бачу як машина швидкої допомоги з Машою виїхала з лісу. Сподіваюся, з дівчинкою все буде добре.
Я бачу, як до мене підходить Марк.
— Ви як?
— Все добре. Наскільки може бути.
— Я радий. Якщо чесно, ви добряче мене налякали.
— Я не хотіла, — легко посміхаюся, — Мені цікаво, чому взагалі мене викрали.
— Я думаю це тому, що ви були дуже близько до цього місця і могли в будь-який час покликати на допомогу.
— Але ви знайшли мій телефон. Чому ви не побачили двері у підвал?
— Їх дуже гарно замаскували. Настільки гарно, що всі подумали, що то звичайна купа снігу і гілок.
— Хм... — замислююся, — Я ще дещо не розумію. Як Стрілецький міг закрити у підвалі свою власну доньку? Це ж знущання над дитиною.
— Не знаю, — зітхає Марк, — Сам би за це набив йому пику. Та і за вас теж.
— За мене ще ніхто нікому морди не бив.
— Значить, я буду першим. Але, сподіваюся, обійдемося без цього. Стрілецький буде покараний, я вам це точно обіцяю.
— Дякую.
— За що?
— За все.
— Немає за що. Я радий, що все позаду.
Лікарі дозволили мені піти. Я сіла у машину Марка і він повіз мене додому до бабусі. Їй стало краще і за словами Марка, вона вже з нетерпінням чекала на мене. А я просто була щаслива, що все закінчилося. Незабаром втома здолала мене і я заснула у Марка в машині.